Олександр Литовченко. Його нерідко називають художником побутового жанру, адже у своїх картинах він приділяв велику увагу інтер’єру, одягу й іншим деталям. Щоби втілити на полотні свій задум якнайточніше, митець багато часу присвячував вивченню матеріялів, що стосуються тієї чи іншої епохи. Годинами сидів над документами, старанно занотовував і замальовував до альбому предмети історичної минувшини.
Олександр Дмитрович народився 26 березня 1835 року в Кременчуці на Полтавщині. Батько працював учителем малювання, але прибутків те вчителювання майже не приносило, тому жили Литовченки бідно. Саме тому художник не дуже любив згадувати своє дитинство. Проте він відзначав, що змалку тягнувся до живопису, батько, бачачи синове захоплення, навчав основам.
Зрештою, дитяче хобі переродилося у велику любов до живопису. Саме вона погнала хлопця до Петербурга, де здійснилася його найзаповітніша мрія – він став студентом Академії мистецтв, хоча ледь витримав вступні іспити.
В Академії Олександру знання давалися легко, за свої роботи він тричі отримував золоті та срібні відзнаки. У 1861 році за картину “Харон перевозить душі померлих” був нагороджений малою золотою медаллю. Але життя у Петербурзі вимагало чимало коштів, тому довелося влаштуватися ретушером у салоні фотографії.
21 листопада 1863 року стався знаменитий “заколот чотирнадцяти”. 14 найкращих випускників Імператорської Академії мистецтв на чолі з Іваном Крамським відмовилися брати участь у конкурсі на велику золоту медаль до 100-річчя Академії. Вони демонстративно вийшли з цього закладу, тим самим протестуючи проти класичного академічного напрямку в живописі та заснувавши свою, національну школу реалістичного живопису. Унаслідок Олександр вийшов із ІАМ зі званням класного художника 2-го ступеня.
Невдовзі Олександр Литовченко долучився до “Петербурзької художньої артілі”, а після її розпаду, увійшов до “Товариства пересувних виставок”, які мали досить серйозний вплив на розвиток художнього мистецтва. Саме на цих виставках Литовченко експонував свої картини.
Надалі працював як історичний живописець, чимало уваги приділяв релігійному живопису, а ще писав портрети. У своїх картинах детально зображував побутові елементи: посуд, меблі, костюми. Писав ікони, а також долучався до розпису церков, за що був ушанований орденом святої Анни 3-го ступеня.
У 1868 році за картину “Сокольничий” він отримав звання академіка. Визнання надихнуло митця, і він вирішив здобути ще й звання професора. Академія пішла назустріч, йому виділили майстерню, де художник майже чотири роки писав картину на історичну тематику часів Івана Грозного. У 1874 році полотно постало перед очі комісії. Але рада вирішила, що ця картина не тягне на професорство. Її визнали незадовільною в історичному контексті. Сам митець був не згоден із визначенням комісії і вимагав від них детальніших вказівок на помилки, але отримав відмову. Оскільки колегія не вважала за потрібне пояснювати своє рішення. Відтоді художник відійшов від Академії та до самої смерти ненавидів усе, що з нею пов’язане.
Петро Польовий, літературознавець і перекладач у своїх спогадах про художника так характеризує його:
Кращими творами художника вважаються: “Іван Грозний показує свої багатства англійському послу Горсею” (1875) і “Цар Олексій Михайлович і архієпископ Новгородський Никон біля труни святого чудотворця Філіпа, митрополита Московського” (1886), а також кілька портретів, особливо мальовані чорним олівцем, Андріївського та Вельямінова-Зернова.
Помер Олександр Литовченко 16 червня 1890 року. На останок, за свою віддану працю на ниві прославляння історії Російської імперії він отримав неоднозначний відгук про свою творчість. Мовляв, внесок Литовченка у живопис є доволі обмеженим. Попри правильність рисунку, приємність колориту й соковитість манери, композиція залишалася сухою та одноманітною. Головним результатом діяльності Литовченка визнавали його активну участь у товаристві пересувних виставок, яке стало найголовнішою подією російського живопису того періоду.
За своє життя Олександр Дмитрович написав понад п’ятсот робіт. На жаль, від цього величезного творчого доробку до нашого часу дійшли тільки назви, а самих картин не більше двадцяти.