Василь Романчишин: Мій батько віддав хлібину голодній жінці

До уваги – Василь Романчишин. 31 січня під час розмови з ректором Академії мистецтв імені Павла Чубинського Василем Романчишиним пролунав телефонний дзвінок і раптом виявилось, що мого візаві … вітають з днем народження.

Так несподівано я пізнала історію ще однієї людини, чия реальна дата народин різниться з паспортною (маю таку саму перипетію).

Власне, розмова перетворилася на сповідь цілого покоління українців. Про те, як зберігали віру на безвір’ї. Про те, як від батька до сина передавалась і передається порядність, людяність, іскра Божої любови. Про світову цивілізаційну загадку, ім’я якій – Україна.

А за фактом – то оповідь однієї людини з покоління, яке пережило часи так званого атеїзму та приймає виклики нинішнього часу з вірою, надією і любов’ю. Отже, слово – лідеру Академії імені Павла Чубинського, ректору, професору Василю Романчишину.

ОТ СВЯТОГО ВАСИЛЯ – ЦЕ СВЯТО!

Василь Романчишин: Справді, 31 січня – мій день народження, – розповідає Василь Григорович. – Реальний. Ніхто про це не знає, окрім моїх близьких. Я тримаю цю інтригу, не хочу її розповсюджувати. Але бачу, що з Вашим візитом це стало неможливим.

Коли я був ще дитиною, то на питання «коли в тебе день народження?» відповідав: за старим стилем чи за новим? То були дитячі жарти. Насправді ж мій батько дуже зрадів народженню сина. Я народився 31 січня, а реєструвати тато пішов 10 лютого: після того, як мене забрали з пологового будинку. Вони з сільським головою були друзями й відзначили факт мого народження, вочевидь, дуже гарно і щиро. Тож записали датою народження день, коли святкували. Відтоді по життю йду з 10-м лютого.

Коли був юнаком, школярем, навчався в училищі та інституті, я відзначав день народження 31 січня. Згодом, коли обіймав офіційні посади і мої документи були вже зареєстровані в кадрових службах, мене вітали 10 лютого. Відтак і я теж «дрейфував» до 10 лютого. І вже ніхто 31 січня не вітав, окрім рідних і близьких: брат, дружина, діти, найближчі люди, які знають цю історію. Тому я сьогодні на роботі. Маю звичайний робочий день. Звісно, увечері ми з родиною поспілкуємося.

Мені навіть видається, що іменини – день певного святого – у нас подекуди були важливіші, ніж день народження. От Святого Василя – це свято!

ЯК МИ З БРАТОМ КОЛЯДУВАЛИ

Василь Романчишин: Ми з дитинства віншували Різдво. Попри те, що росли в атеїстичній країні, а вчителі казали, буцімто Бога, Різдва та Великодня немає, хоча й самі тихенько також хрестили дітей. Бо традицію нікуди не подінеш, як і глибинність. І були піонери, які ходили й дивилися, хто колядує чи щедрує, потім складали списки – такі павлики морозови, на жаль.

Але ми завжди відзначали Різдво як справжнє родинне свято. Можливо, стіл не був такий багатий, як можемо собі дозволити в наші часи, але все було справжнім і щирим.

Ми з братом дуже гарно колядували. Люди перед святами просили нашу маму Марію Юхимівну: «Будь ласка, хай ваші хлопці прийдуть до нас раненько найпершими. Хочемо, щоб саме вони заколядували». Таке було повір’я, що першим має зайти в оселю хлопчик.

Тож у нас з братом була велика місія: обійти усіх сусідів, родичів. А село – величезне: три тисячі населення. Ми вставали опів на п’яту ранку і вже о 5 годині починали оцей тур – колядування.

Розумієте, мова ж ішла не про те, хто скільки дасть. Люди дарували, хто що міг. Хто – міг яблучко, хто – печиво, а хтось міг дати 20-30 чи 50 копійок. І ми з братом наколядовували по 8-10 рублів. То були величезні гроші.

У чому була ще привабливість цих грошей? На них ніхто, крім нас, не претендував. У такі кругленькі коробочки від монпансьє ми складали ті копійки, і коробочкою можна було «подзвеніти» – така собі чарівна магія. На той час і 10 копійок – це були гроші неабиякі: можна було купити дві цукерки чи ще щось.

Але ми, діти, прекрасно розуміли, що, приміром, свято Різдва Христового таїть в собі щось більше, ніж просто розговіння і страви. Різдвяні пісні, колядки, щедрівки створювали неймовірний настрій. І колядувати ходили ще з дзвіночками.

Йдемо, зустрічаємо групу колядників:

– А де були? А що там дають? А там хлопець чи дівчина?

Побутували спеціальні колядки на випадок, коли в хаті хлопець росте чи дівчина. І не дай Боже переплутати. Ми мали знати, яку кому колядку подарувати. І що «дають» у тому дворі. Але ніколи не виказували невдоволення. Розуміли: ця людина дала, можливо, більше, ніж могла.

А ще ми обов’язково ходили до церкви. Храм сільський був знищений. Однак впливи громади були настільки сильними, що влада дозволила зробити церкву в хаті, навіть баню невеличку люди поставили, з автомобільних дисків обладнали дзвони. І люди молилися. Ніхто не міг тому завадити.

Віра в Бога була величезною частиною світогляду. І вислів «Побійся Бога» звучав тоді, коли ніякі інші аргументи не діяли. Казали: побійся Бога, що ж ти робиш? Не тому, що Бог страшний, а тому, що порушити Божі заповіді – найбільший гріх. І спрацьовувало.

Влада розуміла, що існує певна межа «затиснутої пружини», після чого ця пружина може луснути. Тому у нас, приміром, не запроваджували «звіздин» замість хрестин, як це траплялося в інших регіонах України. Пробували змінити слова у колядці « Ой, радуйся земле», але це не приживалося. Співали «Син Божий народився», а не «світ новий народився».

Усі колядки і щедрівки звучали у первинному вигляді. Ще мої діди-прадіди так співали, хоча й пережили два страшенні голодомори. Я бачив жінку, яка з’їла свою дитину: доживала віку божевільною (казали, що зі старшою донькою з’їли меншу)…

ЗАВДЯКИ ГІТАРІ ВІДКРИВ СВІТ МИСТЕЦТВА

Василь Романчишин: Мій батько, Григір Іванович, чудово грав на всіх інструментах, які тільки могли бути. Певне, імпульс, прагнення передалося.

Тато не був партійним. Працював на різних посадах до останнього свого дня, бо був розумним і дуже освіченим. На свята ходив до церкви, віддавав шану традиціям та глибинним процесам вірувань християнських, попри те, що релігію називали опіумом для народу.

Розповім історію з життя свого батька, якого безмежно люблю. Коли йому виповнилося 15 років, він приписав собі два роки і поїхав у Молдову вчитися на залізничника. Тому що 1947 року (а він 1932 року народження) голод був страшенний. Люди пухли, вмирали, у нього померли брати і сестри, тобто мої дядьки й тітки, які ще були дітьми. Четверо дітей залишилися і голодували. А він поїхав у далекі світи, щоб врятуватися, бо у Молдові годували і навчали, там такого голоду не було. На Новий рік мав канікули.

Дали їм додому по дві невеличкі чорні хлібини. Віз ці хліби в сумочці ( до речі, могли вбити, якби знали, що має хліб). До нього підійшла жінка з дитям, яке просто помирало, та й сама нагадувала кістяк, обтягнутий шкірою, невідомо якого віку й національності, бо чорна-темна, згорьована. Впала на коліна перед ним і каже: «Пане, врятуйте! Дайте щось, що у вас є». А вдома у нього – батьки та троє братів- сестер, які пухнуть з голоду. Та мій батько дістав одну хлібину і віддав голодній жінці. Іншу привіз додому.

Я думаю, якби мій батько нічого в житті не зробив, окрім цього вчинку, він повинен вже бути в раю, тому що він – свята людина.

Не знаю, чи врятувалася та жінка з дитиною, але тато не дав їм померти. Вчинок гідний найкращих характеристик. Такі вчинки наших батьків формували нас, і зробили такими, які ми є сьогодні.

У мене ж завжди, з глибокого дитинства, була мрія – купити гітару. Розумів, що не зможу придбати гітару за ті гроші, які наколядовував. Але якось ми разом з братом підсумували заробіток на колядках, а ще батько з матір’ю щось додали, та й поїхали у Молдову (жили через міст у Могилів-Подільському районі). 

У сусідньому з Могилевом районі – Дондюшейн – працювали жінки з нашого села, які для нас приберегли гітару, що була великим дефіцитом. Все було дефіцитом. Ми з братом і мамою поїхали туди й купили гітару.

Вона, на жаль, не збереглася. Але це був мій перший інструмент. Як я її беріг ! Засинав з гітарою поруч. Молився на гітару і милувався нею. Боявся, щоб не охолола на морозі й не луснула на сонці, щоб не була деформована. Звичайна, проста гітара. Але завдяки цій гітарі для мене відкрився той величезний, таємничий світ, в якому живу все своє життя, – світ музики, світ мистецтва…

ЧУБИНЦІ ТРИМАЮТЬ СТРІЙ

Василь Романчишин: Студенти Академії мистецтв імені Павла Чубинського вже несуть у світ українські традиційні культурні цінності. Наприклад, щедрівки й колядки. Так, як це було у «Містечку Хансена»: доносили українські традиції до дітей з вимушено переміщених родин, які, можливо, і не мали можливості це чути, бо приїхали з різних і навіть окупованих регіонів України.

Можливо, дехто вперше чув українські Різдвяні пісні. Але не востаннє. Тому що молоде покоління чубинців зростає під впливом українських традицій – і церковних, і світських.

Той факт, що Академія розташована в такому святому місці, біля однієї з найстаріших церков Європи 12 століття – церкви Спаса на Берестові, – багато важить. Ці стіни, дзвони, хрести, повз які щодня проходять наші студенти десятки разів, теж впливають (хочемо чи не хочемо, усвідомлюємо чи не усвідомлюємо) на моральне становлення наших дітей – студентів.

Ми хочемо, щоб вони зростали громадянами України. Щоб формували не лише творчий образ нашої країни, а й духовність. Тому що творчість, мистецтво і духовність – невіддільні одне від одного. Нам у цьому дуже допомагає Києво-Печерська лавра, яка поступово стає українською.

І я казав нашим студентам ще кілька років тому: ми з вами навчаємося поблизу святині не лише України, а взагалі світової цивілізації.

Тож я бажаю нашим студентам та викладачам, нашому чудовому колективу – Перемоги. Якою вона буде? Звісно, не буде такою, яку хочемо бачити. Причин тому – дуже багато. Як зовнішніх, так і внутрішніх. На жаль.

Вважаю, Перемога буде в тому, що Україна збережеться як незалежна держава. А цьому альтернативи немає. У тому, що ми збережемося як народ. Що збережеться українська мова, культура. Це вже велика перемога. А далі – буде видно, яким чином будемо відвойовувати наші території і в якій перспективі. Але перемога полягатиме і в тому, що закінчиться бійня, а наші матері перестануть оплакувати своїх синів. Тому що неможливо дивитися на ті простори, вкриті прапорами України, де під кожним прапором – чиясь дитина, батько. А який біль, страждання, муки пройшли ці люди, котрі померли на фронті…

Ми ж думали, коли народилися і зростали, що війни вже не буде ніколи. Але помилялися. Тому що як тільки якийсь народ усвідомив себе народом і повернувся до своїх першоджерел, на думку наших варварських сусідів, такий народ не має права жити. Ми сусідам потрібні тільки доти, поки не кажемо, що ми – інші. А ми – не такі як вони. Це звучить також у наших колядках і щедрівках. У тих відповідях, які дають наші воїни варварам на фронті.

Тому я впевнений, що Перемога – буде.

АКАДЕМІЯ НА БЕРЕСТОВІ – ЦЕ ПРО ЄДНІСТЬ

Василь Романчишин: Бажаю нашому народу та суспільству Єдності. Наші студенти, які виховуються в стінах Академії, покликані бути носіями української національної єдності. Їхня місія – об’єднувати націю навколо українського слова, української пісні, національної творчості, яка споконвіків дивувала світ і продовжує дивувати. Попри те, скільки її винищували.

Бажаю нашим студентам, щоб вони сформувалися насамперед самі як українська еліта і формували дух українства серед нашого народу всюди, де працюватимуть. Чи на Київщині, чи поїдуть десь в інші регіони України або за межі України, але щоб завжди себе відчували українцями.

Навіть якщо не кожен повернеться – щоб вони були часткою українства і робили так, аби світ про Україну пам’ятав, не забував. І допомагав Україні.

Викладачам нашим я бажаю, щоб вони ніколи не зневірилися у своїй справі, яку роблять. Бо з кожним роком педагогічна діяльність стає все складнішою.

Але звичайно головне – навчати. І тут я можу говорити довго, тому що я захоплений колегами, з якими працюємо. Захоплений і радий, що значною мірою долучився до формування цього колективу. Я щасливий, що працюю з такими людьми. Я цих людей запрошую на роботу, вони приходять працювати.

А потім починаю дивитися на результати їхньої праці і думаю: невже ми це зробили?

Невже це можливо було зробити у цьому закладі, який ще десять – п’ятнадцять років тому був культурно-освітнім училищем з явною ідеологічною спрямованістю. Було все формалізоване, а стало – живе. Ми кардинально змінили освітні програми: почали базувати їх на високопрофесійних вимогах до формування митця.

Наразі наші випускники працюють у кращих творчих колективах та навчаються в кращих закладах вищої освіти України і світу. Наші випускники перемагають на міжнародних конкурсах в таких країнах як Італія, Франція, Німеччина, США тощо. Це дуже добре. Наприклад, нещодавно переміг на конкурсі в Сорренто наш випускник Володимир Морозов – шикарний бас. І ми знаємо що і частка нашої праці є в тій перемозі…

Фото: Василь Романчишин/Архів