3 грудня 2020 року, за рік до великої війни, в широкий український прокат вийшов документальний фільм «Юкі». Ця стрічка режисера Володимира Мули була присвячена канадським хокеїстам, які мали українське коріння. Таких виявилося немало, а головним героєм став видатний спортсмен, рекордсмен Національної хокейної ліги Вейн Гретцкі. Якого у фільмі називали Іван Грецький – саме так нібито називав у дитинстві Вейна його тато, син емігрантів з української Берестейщини й Галичини Волтер Гретцкі, якого при народженні звали Володимиром Грецьким.
Звісно, ця стрічка не могла не зачепити патріотично налаштованих українців. Ще б пак, зірка світового рівня, хокеїст, ім’я якого взагалі є синонімом цього виду спорту, українець. Нехай і не на 100 відсотків, та все ж він син українця Володимира, він розмовляв з бабусею, яка народилася в селі під Підгайцями, українською і навіть згадав кілька слів нашою (і його мовою).
У 2021 році у віці 82 років Волтер Гретцкі помер. Через рік почалася велика війна, у якій Канада, її уряд (в якому одне із чільних місць займала політикиня українського походження Христя Фріланд) і суспільство підтримали нашу державу. Канада взагалі стала одним із найвірніших союзників України, почавши постачати летальну зброю ще до повномасштабного вторгнення російських військ.
А тим часом у Національній хокейній лізі виступав такий собі Алєксандр Овєчкін. Овєчкін, який у 20 років переїхав з Росії до Сполучених Штатів Америки, де досяг усього, чого тільки міг досягнути і про що на батьківщині не міг навіть мріяти. Овєчкін, який 2018 року організував Putin Team на підтримку диктатора на чергових рейкових виборах президента РФ. Овєчкін, який після 24 лютого 2022 року заявляв, що «Путін – це мій президент».
Врешті-решт, Овєчкін, який 2025-го впритул наблизився до побиття, здавалося б, вічного рекорду Вейна Гретцкі за кількістю закинутих шайб у НХЛ. Звісно ж, це не могло не викликати спалаху інтересу не тільки до самого росіянина, а й до канадця українського походження, чиє досягнення ось-ось мало бути побите. І що ж сказав «Іван Грецький», коментуючи цю подію? Він заявив, що радий цьому, бо, мовляв, його дід був росіянином, тож йому, Вейну, приємно, що і його рекорд поб’є також росіянин.
Можна довго сперечатися про «діда росіянина», доводити правоту слів Гретцкі в тому сенсі, що дід хокеїста Терентій Грецький зі села Огдемер таки переїхав до Канади з території, яка тоді була Російською імперією. (Ага, а бабуся Марія, значить, австрійка, бо народилася і жила в Цислейтанії, австрійській частині Австро-Угорщини.) Але от у чому справа.
Ви можете уявити собі нащадка польських емігрантів, яких багато живе в Північній Америці (на нещодавніх виборах президента США цей етнічний фактор навіть називали ключовим для перемоги в одному з найбільш «хитких» штатів – Пенсільванії), щоб він взяв і сказав – от, мовляв, мій дідо росіянин, бо втік за океан з-під Новогрудка? От і я не можу. Новогрудок тут, до речі, не просто так згаданий – неподалік від цього містечка свого часу народився такий собі Адам Міцкевич. Мабуть, теж у російські поети можна записати, еге ж? Ну то й що, що писав польською? Він і французькою писав – то що ж тепер, у французи його записувати?
Звісно, це все іронія. А тепер давайте серйозно. Звичайно ж, у Канаді живе чимало нащадків українських переселенців. Багато хто пам’ятає про свої корені, дехто навіть зараз є «практикуючим українцем», вибачте за таке словосполучення. Як та ж Христя Фріланд, наприклад. І для України цей фактор міг би стати важливим у процесі формування ставлення світового співтовариства і до нас загалом, і до нашої війни з російськими окупантами зокрема. До того ж ситуація в певний момент почала складатися так, що навіть ті, хто про своє українське (нехай не етнічно, а суто теоретично) походження не згадував, раптом відкопав свідоцтво про народження в Чернівцях. Так, це про Мілу Куніс, яка вже 4 березня першого року повномасштабки записувала відео із закликом підтримати Україну й українців. Звісно, для Куніс, яка до того і близько себе не асоціювала із заокеанською батьківщиною, це був лише зайвий привід попіаритися (якщо ні, якщо вона справді згадала про своє українське дитинство і щось таке відчула – вибачте, вельмишановна пані, ми тільки раді будемо). А втім, давайте чесно – чи ж нам не все одно на мотиви? Нам головне – наслідок цих заяв.
І для того, щоб їх було більше, щоб вони звучали голосніше, потужніше – для цього самій державі Україні треба було працювати в цьому напрямку. Ще до 2022 року. І навіть до 2014-го. (Ну ок, до 2010-го – ясно що Януковичу Україна в Україні не потрібна була, що вже говорити про українські діаспори.)
От якби українське посольство в Канаді займалося цією темою активно, системно, на рівні таких селебріті, як Вейн Гретцкі – то й наслідки були б іншими. Ні, звісно ж, легенда хокею так чи інакше змушений був би коментувати побиття свого рекорду. Але, можливо, це звучало б зовсім інакше – десь у стилі «Ну ясно, Овєчкін же – це продукт нашого, північноамериканського хокею, хлопець двадцять років грає в НХЛ, тож дечого і навчився». Бо людині, яка б усвідомлювала (може, навіть дещо вимушено і на публіку) себе українцем – і близько не спало б на думку називати свого діда «росіянином». Як не спадає на думку американцям польського походження, чиї діди втекли за океан з підросійської частини розірваної на шматки першої Речі Посполитої, називати їх цим гидким етнонімом.
Для того, щоб нащадки українців не забували про свої корені, недостатньо просто сімейних фотоальбомів. Ми – не Ірландія, у нас немає такої популярності чи навіть модності в тих же Штатах (яке українське свято там відзначають хоча б у половину розмаху Дня святого Патріка? Отож). Та що там казати – нас досі не диференціювали з росіянами, у той час, коли ірландці завжди були ірландцями, а не англійцями. Може, навіть в мінус самим уродженцям Смарагдового острова, так – але їх завжди сприймали саме як ірландців. У нас було не так. І для того, щоб ситуація змінилася – наша держава має працювати. Нагадувати, заохочувати, промотувати. І за гроші, так, а ви як думали.
А поки що ж – маємо те, що маємо. Втім, кажуть, Гретцкі і в Канаді не дуже люблять за підтримку Дональда Трампа, того самого, який бачить Канаду 51-м штатом США. Тож можна втішати себе, що небагато ми і втратили. А можна нарешті зайнятися просуванням України й українства у світі. Тим паче, наші предки для цього все-таки щось зробили, тож треба просто відкопати ці сімейні фотоальбоми, а не вигадувати історію на рівному місці…