Не треба було бути видатним політичним аналітиком, щоб ще напередодні виборів до Бундестаґу передбачити, що наступний уряд у Німеччині формуватимуть спільно консервативний блок Християнсько-демократичного союзу (ХДС) та Християнсько-соціального союзу (ХСС) разом зі Соціал-демократичною партією Німеччини (СДПН). Такий, здавалося б, неприродний альянс лівих і правих, «червоних» і «чорних» (за кольором партійних знамен) виникає вже далеко не вперше. Його прем’єра відбулася ще далекого 1966-го. Коаліція християнських демократів і соціал-демократів тоді називалася «великою», адже формувалася двома так званими народними партіями, бо наймасовішими. Тодішньому федеральному канцлерові Курту Ґеорґу Кізінґеру випало нелегке завдання керувати таким «неприродним утворенням». Тому й була його канцлерська каденція рекордно короткою – лише три роки.
Після цього невдалого політичного експерименту німці майже чотири десятиліття уникали відтворення «червоно-чорної» коаліції. І щойно 2005 року Анґелі Меркель у її першу канцлерську каденцію довелося піти на цей вимушений крок. Далі вже стало легше поєднувати в одній упряжі двох політичних тварин з різних видів, бо майже увійшло у звичку. «Велику коаліцію» було сформовано 2013 року, потім 2018-го. На чолі все з тією ж Меркель. Причому щоразу і одні, і другі коаліціянти зарікалися, мовляв, ніколи більше. Але в долі були щодо цього свої плани, а вона вміє підібрати інструменти, щоби змусити собі коритися.
От і цього разу, після позачергових парламентських виборів, які відбулися 23 лютого, у старих «затятих друзів» не лишилося жодної іншої альтернативи, окрім як сформувати «велику коаліцію». Хоча «великою» нині її можна називати дуже умовно, радше як данину політичним традиціям. Бо СДПН вже явно не тягне на «народну партію», з огляду на електоральну підтримку. А тепер вже й ХДС/ХСС теж втрачає такий почесний статус. Бо всі карти старим-добрим партіям перебивають новачки, а передовсім правопопулістська, прокремлівська «Альтернатива для Німеччини» (АдН), яка набуває чимраз більшої популярності в країні, що не може нас не засмучувати.
На щастя, на момент всенародного голосування АдН ще не вийшла на пік своєї електоральної популярності. Голоси розподілилися так: ХДС/ХСС – 28,6% (блок отримав 208 із 630 місць у Бундестазі), АдН – 20,8% (відповідно 152 місця). СДПН – 16,4% (120 місць), «Союз 90 / Зелені» – 11,6% (85 місць), Ліва партія – 8,8% (64 місця). Інші політичні сили, зокрема ліберальна Вільна демократична партія (ВДП), а також лівопопулістський Союз Сари Ваґенкнехт (ССВ) не подолали прохідного бар’єру, що становив 5%, тож не будуть представлені в новому складі Бундестаґу.
Отже, хадеки разом зі соціал-демократами набрали 328 депутатських мандатів, чого було достатньо для здобуття парламентської більшості (316 мандатів). Перемовини щодо формування коаліції офіційно розпочалися 13 березня 2025 року, неофіційно – зразу ж після виборів. Інтрига до оголошення остаточних результатів полягала в тому, скільки партій пройде до Бундестаґу. Оскільки лібералам і лівим популістам Сари Ваґенкнехт забракло менше одного відсотка до подолання виборчого бар’єра, то їхні евентуальні місця були розподілені між партіями-переможцями. Тому для формування урядової коаліції вистачило двох партій. А «зелені», як потенційні учасники опинилися за бортом коаліції.
Коаліційні консультації цього разу пройшли доволі оперативно, вони тривали менше місяця, хоча інколи процес формування уряду ФРН по виборах затягується на місяці – на пів року, а то й більше. Проте це зовсім не значить, що й цього разу перемовини проходили легко. Інсайдери стверджують, що кілька разів вони опинялися на межі зриву. І лише обставини в Німеччині, в Євроунії й у світі змушували потенційних коаліціянтів бути відповідальними, вгамовувати надмірні амбіції й шукати шляхів до компромісу.
Про які ж обставини йдеться? На міжнародному рівні – це передовсім агресивна війна Росії в Україні. Після втрати такого потужного військового союзника як Сполучені Штати для України стала життєво важливою підтримка Німеччини, передовсім збройна. Фрідріх Мерц, ще перебуваючи в опозиції, завжди виступав за посилення військової підтримки України, тож нині йому й карти в руки, треба лишень своє гіпотетичне канцлерство перетворити на реальне. А для цього варто було чимшвидше завершити коаліційні перемовини, створити кабінет і пройти затвердження Бундестаґом. Кожен день зволікань тут відбиватиметься для українців кров’ю і сльозами.
Друга зовнішньополітична проблема – це непередбачуваний Дональд Трамп. Оголошені ним тарифні війни, запровадження, а потім відтермінування високих митних тарифів вкрай негативно впливають на світову економіку загалом і на німецьку, експортозорієнтовану, зокрема.
На рівні Європейської Унії теж Берліну доведеться вирішувати безліч проблем, зокрема й у сфері військової допомоги Україні та пролонґації антиросійських санкцій. Це передовсім прокремлівська позиція Сербії й Угорщини. Але й з іншими країнами не все так гладко. Красиві гасла про «коаліцію охочих» наразі лише гаслами й залишаються. Німеччина повинна проявити своє лідерство, щоб наповнити їх реальним змістом. І йдеться не просто про турботу за Україну, а за загальноєвропейську безпеку, в якій українці тепер відіграватимуть ключову роль. Якщо, звісно, будуть вчасно й надійно озброєні європейцями.
Утім найжорсткіша боротьба очікує новий німецький уряд на національному рівні. Християнським демократам (зрештою, і нам, українцям) надзвичайно поталанило, що вибори вдалося провести досить вчасно. Бо вже згодом після всенародного волевиявлення рейтинг переможців почав стрімко падати, а «Альтернативи для Німеччини» не менш хутко зростати.
9 квітня, коли ХДС/ХСС і СДПН нарешті оголосили про створення урядової коаліції, стали відомими шокуючі результати свіжого опитування громадської думки, проведеного інститутом Ipsos. Згідно з ними за АдН готові проголосувати вже 25% громадян Німеччини, тоді як за консервативний блок ХДС/ХСС – лише 24%. І це найнижчий показник популярності цієї політичної сили за всю історію її існування. СДПН – на третьому місці з результатом 15%.
Чи зможе Фрідріх Мерц і його партія зламати цю прикру соціологічну тенденцію? Сподіватимемося, що так. Тішитимемо себе думкою, що такі настрої є лише результатом тимчасових труднощів у Німеччині, наслідком роботи прихованої кремлівської пропаганди. А ще – спровокованих Кремлем терористичних актів у Німеччині.
Нещодавно німецький суспільно-правовий телеканал ZDF розповів про евентуальний зв’язок Росії з хвилею ісламістських терактів у Німеччині у 2024–2025 роках. У програмі Heute Journal було продемонстровано сюжет під назвою «Напади в Німеччині: слід Росії?» (Anschläge in Deutschland: Spur nach Russland?), де журналісти-розслідувачі чітко довели, що терористичні акти в Мангаймі, Ашаффенбурзі й Мюнхені, які сколихнули Німеччину напередодні федеральних виборів, не були випадковими. І що нові дані досліджень тепер вказують на російський слід у цих нападах. «Росія веде проти Європи гібридну війну, і Німеччина є пріоритетною ціллю», – стверджують автори сюжету.
І все це Кремль робить для того, щоб змінити владу в Німеччині на користь лояльних до Росії партій ультралівих і ультраправих популістів. Тому, коли нам вкотре заманеться покритикувати німецький уряд, скажімо, за нерішучість у військових поставках, за зволікання з ними, за недостатню підтримку України, за брак критики Росії тощо, варто пам’ятати, що водночас німецька влада веде складну внутрішньополітичну боротьбу за виживання. І якщо вона її програє, то до влади в Берліні можуть прийти відкриті чи приховані «друзі Путіна». І тоді ми зі сльозами на очах згадуватимемо щасливі роки канцлерства «зрадниці» Меркель й «ображеної ковбаси» Шольца.