175 років тому народився геніальний чех Вікентій Хвойка. Саме він подарував українській нації правічність, правітчизну, відкривши на нашій землі Трипільську цивілізацію.
Вікентій (Честослав, Частослав, Вінсент, Чєнєк) жив та відійшов у вічність на київському Подолі у будинку по вулиці Ігорівській, 9/1.
Нащадок славного, але збіднілого чеського лицарського роду з ордену Честославів («Слава честі»), син нижньо-полабського селянина так прикипів серцем і долею до української землі й, зокрема, до Києва, що невипадково останній свій спочинок знайшов тут: його поховали на польській католицькій дільниці Байкового кладовища, навпроти «Готичної брами»
Сьогодні на доволі скромному як для особистості такого масштабу гробівці Вікентія Хвойки можна побачити гранітний хрест, встановлений відомим депутатом Верховної Ради Іваном Зайцем. І рідкісні квіти вдячності від нині сущих.
З московитської імперської подачі, яку перейняла й радянська ідеологія, надто довго ім’я і подвиг Вікентія Хвойки залишалися в тіні. Та й сьогодні його пам’ять, як на мене, вшановується неспівмірно з тим внеском, який ця людина зробила в історію української державності.
Карколомна доля спіткала Вікентія Хвойку. Ніби невидима рука вела цю особистість до відкриттів всеєвропейського масштабу. Навіть дивно, що досі ніхто з кінематографістів не надумався зняти серіал чи блокбастер про життя Вікентія Вацлавовича. Можливо, все ще попереду…
Батьки – Анна та Вацлав – «провели на світ» дванадцятеро дітей, серед яких Вінсент (по домашньому – Ченек) був найстаршим. Народився майбутній геній археології 9 (21) лютого 1850 року на берегах Ельби, за 110 кілометрів від Праги, у богемському селі Семин на теренах тоді ще Австрійської імперії. Родина жила на прибутки від молочного господарства, яке згодом продала, переїхавши до містечка Хрудим. Там Вінсент навчався у комерційному училищі до початку австрійсько-пруської війни
Ні про яку археологію навіть не мріяв, хоча вдачу мав вдумливу, допитливу, спостережливу й цілеспрямовану. Проте захопився мандрами і 1868 року в колі кількох однодумців пішим ходом рушив по Європі: побачив Австрію, Німеччину, Чехію. Вів щоденник, в якому описував місцеві пейзажі, народні звичаї та історії.
Отримавши перші враження від старої Європи, глибше усвідомив своє походження: після подорожі перестав підписуватися європеїзованим ім’ям «Вінценц», застосовуючи виключно чеське Частослав (Чеслав, Чєнєк).
1874 року Вікентій Хвойка переїхав до Праги. Саме там, у столиці тодішньої Богемії, його спіткав перший фатальний випадок, що визначив подальшу долю. Знайомство з антикваром. Але саме це спонукало майбутнього генія-самоука захопитися археологією, старожитностями, історією. Багато читав, пізнавав, але так і не став студентом університету.
Другий фатальний випадок круто змінив долю Честослава, ніби спрямовуючи його певним шляхом: переїзд до Києва. Як і чому Хвойка опинився у Києві? Стовідсотково цього ніхто не знає, переповідають лише легенди
Одні кажуть, що 1876 року в Празі молодик познайомився з родиною українського дворянина Александрова та закохався у їхню доньку так, що рушив слідом за своїми почуттями до Києва. Буцімто йшлося до весілля
Проте дівчина захворіла невиліковною психічною хворобою, тож Вікентій Хвойка все життя так і залишився неодруженим. Інша версія оповідає, що батьки хотіли одружити 26-річного Частослава на багатій і нелюбій дівчині, от він і втік подалі та й зупинився в Києві.
Так чи так, а в Києві спершу пробував заробити на життя вчителюванням: викладав малювання, німецьку мову та навіть фехтування. Але європейська освіта в Російській імперії не цінувалася, тому ледве зводив кінці з кінцями
Пристойно заробити зумів, звернувшись до агрономії: почав вирощувати хміль та впроваджувати нову культуру – чеське просо (росичку). Навіть написав дві засадничі статті: «Хмелезнавство та його догляд» і «Росичка». То були передові як на той час технології, тож Хвойка за вдале новаторство отримав одразу три нагороди: на сільськогосподарських виставках у Харкові та Ромнах, а срібну медаль – від експозиції в Парижі. Тоді ж він став членом Французької національної сільськогосподарської, промислової і комерційної академії.
І тут нагодився третій фатальний випадок, який спрямовував все подальше життя Вікентія в русло археології. Молодий агроном оселився у селі Петрушки (зараз – Києво-Святошинський район столичної області, за 15 км від станції метро «Житомирська»). Там, у клуні на дачі приятелів, Хвойка влаштував комору-лабораторію для зберігання реманенту, насіння, добрив, малюнків, книг, медалей та дипломів. Одначе фатум гнув своє: сталася пожежа, згоріло все
З відчаєм спостерігав молодий агроном, як селяни розчищали лопатами згарище. І раптом побачив серед попелу зелені, сині та рожеві скельця. Перший скарб. Зібрав знахідки та повіз до Києва, де знавці старовини упізнали у тих скельцях фрагменти жіночих браслетів часів Київської Русі та заплатили Хвойці за них доволі велику як на ті часи суму – 60 рублів. Після цього археологія стала справою всього життя Вікентія Хвойки, якій він віддавав усі сили, кошти і час.
Треба наголосити: на той час у Києві не було ні історичного, ані археологічного музею.
Насамперед Вікентій Хвойка почав шукати меценатів-однодумців, адже для розкопок і досліджень потрібні були неабиякі кошти. І тут доля йому подарувала покровительство відомих цукрозаводчиків Богдана і Варвари Ханенків. Сприяли також зросійщений прусак Микола Бранденбург, професор Володимир Антонович, археолог Федір Вовк.
Місця пошуку старожитностей Вікентій Хвойка визначав інтуїтивно. Їздив селами Київщини та розпитував селян, чи не бачили часом черепків на своїх городах. Ті охоче показували місця знахідок.
Перше велике відкриття випало на серпень 1893 року: у Києві на Подолі на вулиці Кирилівській, 55, біля зарослого чагарниками пагорба Вікентій Хвойка виявив стоянку первісних мисливців на мамонтів 20-тисячолітньої давності. Розкоп сягав 19 метрів: люди працювали переважно вручну. Тут викопали і знамените ікло мамонта із давнім орнаментом, який нині зберігається в Національному історичному музеї України. А ще – зуби печерного ведмедя, росомахи, гієни, лева, кістки шерстистого носорога тощо
Через три роки з’ясувалося, що орнамент на бивні мамонта є … зразком трипільської кераміки. Тим часом розкопки на Кирилівській тривали ще сім років. Вікентій Хвойка накопав стільки артефактів, що чимало з них і досі залишаються недослідженими. Хоча стали основою Національного музею історії України.
Відкриття буквально сколихнуло науковців Європи. До Києва приїхали французи Жозеф де Бай та Амбруаз Бодрі, яким Хвойка не тільки показав знахідки, а й подарував 36 крем’яних виробів з Кирилівської стоянки. Гості, повернувшись до Парижу, виставили артефакти в Музеї національної археології. Про них в сенсаційному ключі писала європейська преса. Але ім’я Вікентія Хвойки при цьому згадувати забували.
Додалися прикрощі: Києвом поповзли містичні чутки про «цілющість» викопаних на Кирилівській кісток. Міщани масово кинулися їх видобувати всіма можливими засобами, тим самим розграбовуючи археологічну цінність. Довелося посилити охорону.
1893 року Вікентій Хвойка переселився на Поділ, у той самий двоповерховий будинок у стилі ренесанс на Ігорівській 9/1, який нині стоїть пусткою та перебуває у власності одного з одіозних олігархів, хоча й має статус архітектурної пам’ятки, а на фасаді – пам’ятну стелу, де зазначено, що тут жив видатний український археолог Вікентій Хвойка.
Ось як він описує той період у щоденнику
Кераміка з візерунками, до півсотні залишків землянок-жител, гончарні печі, глиняні фігурки, зброя та реманент із каменю – це лише короткий перелік знахідок Хвойки, які доти нікому не траплялися. Це так надихнуло самовідданого археолога, що упродовж подальших десяти років він віднаходив кошти та організовував розкопки і в Києві (урочище Протасів Яр, Батиєва гора, Старокиївська гора), а й у селах Київщини та Черкащини, і в Чигирині та навіть на Запоріжжі.
Зацікавившись також дослідженням часів Київської держави, Вікентій Хвойка провів розкопки на Старокиївській горі та горі Киселівці, у Білгороді, Витачеві й селі Шарки на Київщині.
Праця була не з легких і виснажувала матеріально й фізично. Вікентій Хвойка захворів на сухоти, але праці не полишав.
Виявилося, що попереду чекали ще більші археологічні скарби: відкриття Трипільської культури, Трипільської цивілізації.
Це сталося 4 лютого 1896 року. Золотий день Вікентія Хвойки. І золотий перетин в історії України. На територіях сіл Трипілля, Стайки, Щербанівка, Халеп’я, Жуківка, Верем’я Вікентій Хвойка розкопав давні поселення, згодом названі трипільськими, з усіма нині вже відомими атрибутами: розмальованим орнаментованим глиняним посудом, ритуальними фігурками жінок і тварин, списами, сокирами, кам’яними наконечниками стріл, глинобитними печами. Вік – четверте тисячоліття до нашої ери. Тобто часи, коли ні в Єгипті, ані на теренах нинішньої Європи ніякої культури ще не було
Вікентій Хвойка, глибоко дослідивши пам’ятки, визначив, що віднайдена ним культура мальованої кераміки існувала 5500-2700 років до нашої ери. У своєму описі розкопок Хвойка вжив термін «Трипільська культура», розповідаючи про поселення, віднайдені у селі Межиріччя під Каневом та у місті Ржищеві.
Але й цим археологічні досягнення Вікентія Хвойки не обмежуються. Він упродовж 1898-1900 років відкрив так звані поля поховань Зарубинецької та Черняхівської культур.
Зрештою Хвойка фактично став засновником Київського музею старожитностей та мистецтв (Національний музей історії України) та першим хранителем найбагатшого в Європі археологічного відділу. Він радів
У праці «До питання про слов’ян” (1902) він стверджував, що у цьому краї
При чому ані статків, ані великої прижиттєвої слави Вікентій Хвойка не нажив. Хіба що 1904 року йому запропонували посаду… кустоса (архіваріуса) археологічного відділу Київського міського музею.
Другим мегазірковим після Трипільської культури відкриттям Вікентія Хвойки стали розкопки 1907 року на Старокиївській горі, неподалік Десятинної церкви, де нині стоїть споруда Національного історичного музею. А в ті часи містилася садиба лікаря М. Петровського. Там, на глибині до чотирьох метрів знайшли язичницьке святилище, рештки князівського палацу, цеглу із зображенням великокнязівського тризуба, братську могилу захисників Києва від Батиєвої навали та означили саме місто Володимира, що стояло на 10 гектарах.
Сенсації розкопок на Старокиївській горі, яку тут же назвали «Руським Капітолієм» підсумували 1 серпня 1908 року на Археологічному з’їзді у Чернігові. Прикметно, що висловили колективну вдячність Вікентію Хвойці, хоча доти офіційно визнані науковці почасти зверхньо називали його самоуком та аматором. Хоча фактично він перевершив у своїх досягненнях їх усіх разом узятих.
А потім Вікентія Хвойку почали цькувати у пресі різні високопоставлені імперці (церковні професори), посипалися інтриги, а відтак припинилися розкопки на Старокиївській горі.
Щоб якось проіснувати, Хвойка продовжив працювати кустосом Київського міського музею, а також продавав деякі свої археологічні знахідки колекціонерам. 1913 року видав авторську працю «Прадавні жителі Середнього Придніпров’я та іхня культура й історичні часи». А також всупереч імперським тезам висунув гіпотезу про спорідненість українців з тими ж трипільцями
Імперія викидала видатного дослідника на маргінес, а Європа – навпаки – запрошувала й возвеличувала: 1911 року Вікентія Хвойку запросили особисто брати участь в археологічних розкопках на Балканах. Проте у тих краях розгорілися війни і задумам не судилося здійснитися. А невдовзі Вікентія Хвойки не стало. Перед смертю він заповів продовжувати справу свого життя двом жінкам: археологу Євгенії Козловській та особистій секретарці Антоніні Скриленко.
Це був час початку Першої світової війни. Кончини геніального археолога Вікентія Хвойки майже не помітили в офіційній пресі ані в Чехії, ані на території тодішньої України під п’ятою Російської імперії. Некролог з’явився лише в одній газеті: «Dzennik Kijowski». Археологічні знахідки, книги, старожитності покійного поступово перейшли до колекції Київського музею старожитностей (Національний музей історії України).
Постскриптум: Ми, сущі українці, маємо глибоко усвідомити, хто такий Вікентій Хвойка для нас усіх і для кожного зокрема. Маємо берегти пам’ять про цю Людину, яка ще наприкінці 19 століття, в часи існування московитської імперії, мала відвагу і честь заявити, що оці селяни з Київщини та інших місць, де проводилися розкопки, є нащадками трипільських племен, які більше 3 тисяч років жили тут. І саме пращури українських селян народили шедеври, які потім були виставлені у світових музеях.