По всій планеті живе понад 600 мільйонів котів, але менше ніж одна десята з них належить до певної породи. Решта – безпородні або, як люблять казати фелінологи, «домашні кішки змішаного походження». Постає запитання: породисті кішки – це повністю витвір людини, чи частина з них виникла без нашого втручання, завдяки природі?
Відповідь виявляється набагато заплутанішою, ніж здається з першого погляду. Генетикиня котів Леслі А. Лайонс з Коледжу ветеринарної медицини Університету Міссурі пояснює: переважна більшість сучасних порід виникли за останні приблизно 140 років завдяки цілеспрямованому відбору за зовнішніми ознаками – довжиною шерсті, формою морди, будовою тіла, кольором очей.
«Природні» породи: коли кішок відбирає не людина, а довкілля
На тлі штучно створених порід виділяється невелика, але дуже цікава група – так звані «природні» породи. Їхні предки формувалися не в розплідниках, а під дією клімату, ландшафту та ізоляції протягом тисячоліть. До таких належать сибірські кішки, мейн-куни, норвезькі лісові, турецькі вани, єгипетські мау, а також російські блакитні.
Британська дослідниця й популяризаторка котячої генетики Сара Гартвелл, яка створила великий онлайн-архів MessyBeast, порівнює історію цих порід з еволюцією диких видів. За її словами, популяції, з яких згодом виокремилися «природні» породи, формувалися за подібними правилами: виживали й розмножувалися ті тварини, які були краще пристосовані до навколишніх умов.
Сибірські лісові: кішки, загартовані російськими зимами
Яскравий приклад такого природного відбору – сибірська лісова кішка. Її витоки пов’язують із Західним Сибіром та північним заходом Росії – регіонами з тривалими морозними зимами, значною кількістю снігу та високою вологістю. У подібному кліматі краще виживали великі, міцні кішки з густою, водовідштовхувальною шерстю й вираженим підшерстям.
Коти, здатні пережити суворі морози в дерев’яних селянських хатах або на подвір’ях біля комор, передавали нащадкам саме такі риси. Поступово в довколишніх містах – від невеликих поселень до великих центрів на кшталт Новосибірська чи Томська – сибірські кішки стали звичними помічниками людей у боротьбі з гризунами. Коли в другій половині ХХ століття західні фелінологічні організації звернули увагу на цих тварин, виявилося, що в регіоні вже існує досить стійкий тип кішок з подібною зовнішністю та характером – саме з них і сформувався сучасний стандарт породи.
Теплий і вологий клімат – колиска струнких короткошерстих кішок
Інший сценарій природної еволюції показує Південно-Східна Азія й узбережжя Індійського океану. Тут, у тропічному та субтропічному кліматі з високою вологістю та спекою майже цілий рік, перевагу отримували зовсім інші риси. Кішкам було вигідно мати коротку шерсть, щоб краще віддавати тепло, та струнке, гнучке тіло з довгими ногами і великими вухами, що допомагають відводити зайве тепло.
Саме такі тварини стали природною основою порід типу абісинської. Хоча сучасний стандарт абісинської кішки вже шліфувався селекціонерами в Європі та Північній Америці, початковий «ескіз» тіла й поведінки був виписаний саме кліматом прибережних територій Індійського океану та стародавніх торговельних шляхів, що поєднували Африку, Аравію та Азію.
Острівні кішки й «ефект засновника»
Окремий шлях до формування природних порід – географічна ізоляція. Біологи називають це «ефектом засновника». Суть явища проста: якщо невелика група тварин опиняється в ізольованому місці – наприклад, на острові – саме її генетичний склад визначає, якими будуть нащадки. Іноді в цій групі випадково виявляється мутація, що не допомагає виживати, але все одно закріплюється через брак «свіжих» генів ззовні.
Класичний приклад – острови в Ірландському морі, зокрема Острів Мен. Це самоврядна територія британської корони, розташована приблизно посередині між Англією, Ірландією, Шотландією та Уельсом. Попри скромні розміри, острів добре відомий у світі завдяки своїм історичним замкам, вітряній береговій лінії, мотогонкам Isle of Man TT – одних із найнебезпечніших у світі – і, звісно, кішкам манкс.
Колись на острові закріпилася мутація, що скорочувала довжину хвоста. Через ізольованість та споріднені схрещування носіїв цієї ознаки, вона швидко поширилася в межах невеликої популяції. Так сформувалися предки сучасної породи манкс – кішок із характерно коротким або практично відсутнім хвостом.
Однак така незвична зовнішність має зворотний бік: та сама мутація впливає на хребет, і в частини манксів трапляються серйозні вади розвитку хребта й нервової системи. Біологи відзначають, що якби люди не почали свідомо розводити цих кішок, порода, ймовірно, з часом зникла б природним шляхом через проблеми зі здоров’ям і мале різноманіття генів. Натомість цілеспрямоване розведення закріпило її в усьому світі – від Британських островів до Північної Америки та Австралії.
Коли «природне» стає штучним: як селекція змінює породи
Попри природне походження предків «природних» порід, сучасні представники цих ліній вже не є повністю «диким» продуктом еволюції. Леслі Лайонс наголошує: усі породи – незалежно від виду тварин – нині перебувають під впливом людського відбору. Стаття, яку вона співавторка в науковому журналі Animal Genetics, показала: за останнє століття інтенсивність селекції котів різко зросла. Це означає, що ті природні сили, які колись формували сибірських, норвезьких чи єгипетських кішок, відступили на другий план, а на перше місце вийшли людські уявлення про красу, «правильний» темперамент і ринковий попит.
Манкс: порода, яку хочуть змінити або «відпустити»
Сьогодні в колах генетиків дедалі частіше лунають думки про перегляд ставлення до породи манкс. Якщо раніше короткий хвіст сприймали як милу особливість, то тепер на нього дивляться як на ознаку ризикованої мутації. Леслі Лайонс говорить про ідею «пенсії» для цієї породи – або ж про радикальну зміну стандарту в бік повноцінного хвоста й здорового хребта. Деякі фахівці пропонують розвивати «хвостатий» різновид манкса, щоб зберегти історичне ім’я породи, але поступово відмовитися від небезпечного генетичного навантаження.
Сибірські кішки: коли до родоводу регулярно додають «вуличні» гени
Є й інші породи, де зв’язок із природними предками зберігається набагато міцніше. Сибірські кішки – саме такий випадок. Там, де порода виникла історично, заводчики свідомо вплітають до племінних програм нових тварин – як колишніх безпритульних, так і домашніх кішок із регіону, якщо вони відповідають загальному «типу» породи.
Такий підхід нагадує постійне «підживлення» генетичного дерева свіжими гілками. Він допомагає підтримувати ширше різноманіття генів, зменшує ризик спадкових хвороб і водночас зберігає впізнаваний «сибірський» образ: могутнє тіло, довгу густу шерсть, спокійний, але впевнений характер. У цьому сенсі сибірські кішки лишаються ближчими до своїх предків, ніж більшість інших природних порід.
Російська блакитна: змішання після війни й поділ на «типи»
Історія російської блакитної кішки показує, як війни й глобальні кризи змінюють навіть долі тварин. Її предків пов’язують із портовими містами північного заходу колишньої Російської імперії – зокрема з Архангельськом та його околицями. Це один із найважливіших історичних портів Росії на Білому морі, через який у XIX столітті активно йшла торгівля з Північною Європою та Британією. Саме торговельні кораблі, за версією фелінологів, могли вивезти перших сіро-блакитних кішок із сріблястою шерстю до Британії, де вони привернули увагу заводчиків.
Друга світова війна практично знищила поголів’я російської блакитної в Європі. Щоб урятувати породу, заводчики схрещували вцілілих кішок з сіамськими. Такий крок дозволив відновити чисельність, але водночас серйозно змінив генетичну картину й зовнішність. Згодом фелінологічні клуби намагалися повернути кішкам характерну густу, «оксамитову» шерсть і врівноважений темперамент, але породна лінія вже розділилася на кілька «типів» з помітними відмінностями.
Мейн-куни, норвезькі лісові та інші «лісові» велетні
Серед природних порід особливої уваги заслуговують великі «лісові» кішки – мейн-куни та норвезькі лісові. Мейн-кун – офіційний символ американського штату Мен на північному сході США. Це одна з найстаріших порід Північної Америки, чия історія тісно пов’язана з раннім європейським заселенням регіону, рибальськими селищами й фермами Нової Англії. Їхня велика вага, довгий пухнастий хвіст, загрубий шар шерсті на шиї та лапи, що нагадують «снігові черевики», добре підходять для прохолодного, вологого клімату й засніжених зимових пейзажів Мена.
Норвезька лісова кішка – природний «родич» по екологічній ніші, але вже з іншого краю Північної Атлантики. Цю породу пов’язують з історичними землями Скандинавії – Норвегією, її гірськими лісами, фіордами та суворими зимами. У скандинавському фольклорі здавна існують оповіді про великих лісових кішок, які супроводжують богиню Фрейю, – і частина дослідників припускає, що саме образ таких тварин міг стати прототипом для пізнішого опису породи. Подібно до сибірських кішок, норвезькі мають густу, захисну від вологи шерсть, потужне тіло та спритність, необхідну для життя в нерівному, кам’янистому ландшафті.
Єгипетські мау, своєю чергою, напряму апелюють до спадщини Давнього Єгипту – цивілізації, яка однією з перших у світі приручила диких котів. У Каїрському музеї та інших зібраннях багаторічно зберігаються статуетки й фрески з плямистими кішками, що асоціювалися з богинею Бастет і були захисницями домівки та зерносховищ. Сучасна порода єгипетський мау не є прямим безперервним продовженням цих древніх ліній, але саме природні плямистість, гнучкість і темперамент північноафриканських котів лягли в основу її селекції.
Смак епохи та «мода на мордочку»
Попри природне коріння багатьох порід, сучасний вигляд навіть «природних» кішок значною мірою формується модою. Леслі Лайонс наголошує: те, як виглядають мейн-куни, сибірські чи російські блакитні сьогодні, – результат не лише історії, а й уподобань заводчиків та покупців у різні десятиліття.
Якщо в певному розпліднику з’являється лінія котів з особливо ефектною рисою – наприклад, дуже квадратною мордою, надзвичайно пухнастим хвостом чи незвичайним відтінком очей – і вона подобається публіці, саме ці тварини частіше потрапляють до програм розведення. Через кілька поколінь риси, що в минулому траплялися відносно рідко, можуть стати майже обов’язковим елементом породи. У випадку мейн-кунів, приміром, це стосується великого розміру, масивної голови та полідактилії – наявності шести й більше пальців на лапах, яка колись була звичайною, а тепер у деяких лініях навіть підкреслюється як «родзинка».
Так відбувається постійне хитання маятника: одна мода посилює певні ознаки, нова хвиля інтересу може повернути заводчиків ближче до «первісного» вигляду породи. У підсумку навіть ті кішки, чий родовід починається з природних популяцій Сибіру, Норвегії, Мена чи узбережжя Індійського океану, вже давно живуть за іншими правилами – правилами людських смаків та ринку племінних тварин.
