Угорський кінорежисер Бела Тарр помер у віці 70 років після тривалої важкої хвороби. Про його смерть повідомила Асоціація угорських кінематографістів. У зверненні зазначається, що родина режисера просить журналістів та широку публіку утриматися від звернень по коментарі в період жалоби. Для кіноспільноти це втрата автора, чиї роботи суттєво вплинули на розвиток європейського артхаусного кіно другої половини ХХ та початку ХХІ століття.
Фестивалі
Фільми Бели Тарра регулярно з’являлися в програмах найпрестижніших міжнародних кінофестивалів. Його роботи демонстрували в конкурсних і позаконкурсних програмах у Каннах, Берліні, Венеції та інших провідних оглядових майданчиках. Така присутність свідчить не лише про визнання критиків, а й про те, що його стиль та теми постійно викликали інтерес у професійного середовища.
У травні 2007 року Бела Тарр взяв участь в офіційному конкурсі Каннського кінофестивалю з фільмом «Людина з Лондона». Стрічку було знято за мотивами однойменного роману французького письменника Жоржа Сіменона. Твори Сіменона часто екранізують, але інтерпретація Тарра вирізнялася повільним ритмом, чорно-білою естетикою та зосередженістю не на сюжетних поворотах, а на станах персонажів.
Окреме місце посідає участь режисера у Берлінському кінофестивалі (Берлінале). У 2011 році в основному конкурсі було показано його фільм «Туринський кінь», створений за сценарієм Ласло Краснагоркаї. Стрічка здобула Гран-прі журі – одну з найважливіших нагород фестивалю. У практиці міжнародних фестивалів Гран-прі зазвичай надають роботам, які вирізняються оригінальним підходом до форми та змісту, і рішення журі підтвердило статус Тарра як одного з провідних авторів так званого повільного кіно.
Творчі співпраці
Хоча Бела Тарр звертався до літературних джерел різних авторів, вирішальний вплив на його творчість мав угорський письменник Ласло Краснагоркаї. Саме за його романами та сценаріями режисер створив свої найвідоміші фільми. Краснагоркаї, якого у 2025 році відзначили Нобелівською премією з літератури, відомий складною прозою з тривалими реченнями, філософськими роздумами та похмурими образами. Ці риси добре поєдналися з повільним, споглядальним стилем Тарра.
Однією з найвідоміших їхніх спільних робіт є семигодинний фільм «Сатанинське танго», знятий за однойменним романом. Фільм складається з тринадцяти розділів, що частково повторюють і перегукуються між собою, показуючи події з різних точок зору. Така будова вимагає від глядача значної зосередженості, але дозволяє детально простежити, як дрібні епізоди і жести формують цілісну атмосферу занепаду й дезорієнтації.
«Гармонії Веркмайстера», створені за романом «Меланхолія опору», стали ще одним прикладом глибокої взаємодії режисера і письменника. Краснагоркаї у своїх текстах досліджує теми хаосу, краху соціальних структур, безпорадності людини перед історичними процесами. У Тарра ці мотиви втілюються в довгих статичних або повільно рухомих планах, у яких кожна деталь простору промовляє так само голосно, як і діалоги персонажів.
«Туринський кінь»
«Туринський кінь», який у Берліні отримав Гран-прі, часто розглядають як підсумкове досягнення Бели Тарра. Фільм відомий мінімалізмом сюжету, обмеженою кількістю персонажів та суворою візуальною мовою. Назва відсилає до легендарного епізоду з біографії філософа Фрідріха Ніцше. За поширеною версією, Ніцше в Турині став свідком того, як візник жорстоко поводився з конем. Філософ кинувся захищати тварину, обійняв її шию, після чого в нього стався нервовий зрив, який фактично завершив його активне життя. Історики ставлять під сумнів деталі цієї оповіді, але вона стала важливим символом у культурі ХХ століття.
Фільм Тарра не є прямою екранізацією цієї легенди. Події зосереджені на житті бідної сільської родини та їхнього коня. Стрічка побудована навколо повторюваних рутинних дій: прокидання, вдягання, приготування їжі, виходу надвір, боротьби з вітром. Через послідовність цих циклів режисер досліджує виснаження, безсилля, повільне згасання. Мінімум діалогів і статичний, навмисно повільний темп змушують глядача звертати увагу на найдрібніші зміни, на поступове «зникнення» світу навколо героїв.
Після виходу «Туринського коня» Бела Тарр заявив, що більше не зніматиме фільми, і справді зосередився на викладацькій діяльності та підтримці молодих режисерів. Для режисера це було принципове рішення: він неодноразово говорив, що висловив у кіно все, що вважав за потрібне, і надалі хоче допомагати іншим авторам шукати власний вираз.
Біографія
Бела Тарр народився 21 липня 1955 року в угорському місті Печ (угорською Pécs) у родині декоратора. Це промислово-культурний центр на півдні країни, відомий університетом та історичною архітектурою. Атмосфера міста з його поєднанням робітничих кварталів і старих вулиць певною мірою віддзеркалюється у подальшій візуальній естетиці Тарра, де часто з’являються напівзанедбані простори, дощові вулиці, провінційні містечка.
Свою кінокар’єру він почав дуже рано. У 16 років Тарр уже знімав короткометражні документальні фільми. Першою помітною роботою став фільм про циганську (ромську) трудову бригаду, яка звертається до тодішнього керівника Угорщини Яноша Кадара з листом про безробіття. У часи соціалістичної Угорщини тема безробіття та дискримінації ромів була надзвичайно чутливою. Документальний фільм, що прямо показував соціальні проблеми, спричинив різко негативну реакцію чиновників.
Після цього режисеру не вдалося вступити до університету, де він планував вивчати філософію. В Угорщині того часу доступ до вищої освіти значною мірою контролювала держава, і політична лояльність відігравала важливу роль. Проте перша робота Тарра привернула увагу Студії Бели Балаша – угорського кіновиробничого об’єднання, що спеціалізувалося на авторських та експериментальних проектах. Саме ця студія стала стартовим майданчиком для багатьох режисерів із нестандартним баченням. Завдяки її підтримці Тарр зміг зняти свій дебютний повнометражний художній фільм «Сімейне гніздо» (1977).
Освіта
Після перших кроків у документалістиці Бела Тарр здобував професійну освіту в Академії театру та кіно в Будапешті. Це головний кіноосвітній заклад країни, через який пройшли практично всі відомі угорські режисери. Навчання там означало доступ до професійного обладнання, викладачів-практиків, а також знайомство з іншими молодими кінематографістами.
У 1989-1990 роках Тарр працював у Берліні як стипендіат. Такі програми стипендій зазвичай передбачають можливість жити і працювати за кордоном, користуватися архівами, кінематеками, комунікувати з європейськими митцями. Це створює умови для творчого обміну, знайомства з іншими традиціями кіно та сучасними тенденціями. Для режисера з країни колишнього соціалістичного блоку це був важливий досвід інтеграції в ширший європейський контекст.
З 1990 року Бела Тарр став викладачем Берлінської кіноакадемії. Участь у німецькій системі кіноосвіти дала йому можливість не лише передавати власний досвід студентам, а й залучати їх до практичних проєктів. Викладання для Тарра було продовженням режисерської роботи: він не просто аналізував свої фільми, а наголошував на важливості спостереження за повсякденним життям, уважного ставлення до ритму часу в кадрі та точності композиції.
Стиль
У ранніх роботах Бела Тарр поєднував документальний погляд із художнім кіно, часто запрошуючи до зйомок непрофесійних акторів. Такий підхід наближений до принципів неореалізму, який сформувався в Італії у 1940-1950-х роках. Неореалістичні фільми характеризуються зйомками «на натурі» (у реальних локаціях, а не в павільйонах), увагою до простих людей та їхніх життєвих труднощів, а також мінімумом штучних драматургічних ефектів.
Використання непрофесійних акторів допомагає уникати театральної манери гри, робить героїв більш схожими на звичайних людей. Для Тарра важливою була саме відчутна присутність людини в конкретному середовищі, її взаємодія з простором, погодою, побутом. Цей підхід особливо помітний у його перших картинах, де камера часто фіксує щоденні сцени без явного драматичного підкреслення.
Починаючи з телеекранізації «Макбета», знятої як повнометражний фільм із двох великих епізодів, режисер поступово переходить до більш узагальненої, медитативної поетики. Замість динамічного монтажу він обирає довгі, іноді надзвичайно тривалі плани, коли камера повільно рухається або залишається нерухомою, а дія розгортається поступово, без поспіху. Такий підхід часто відносять до напряму, який умовно називають «повільне кіно» (slow cinema).
«Повільне кіно» не є окремим жанром, швидше – це особливий спосіб організації часу в кадрі. У таких фільмах сюжетні події можуть бути мінімальними, натомість важливими стають ритм, рухи людей, шум вітру, світло, зміни погоди. Глядачеві пропонують не слідкувати за несподіваними поворотами, а споглядати та помічати поступові зрушення. Бела Тарр став одним із найвідоміших режисерів, що послідовно працювали в цьому напрямі, поряд, наприклад, із режисерами Акі Каурісмякі, Аббасом Кіаростамі та Цай Мін-Ляном, кожен із яких має власну манеру.
Визнання
У 2012 році журнал Sight & Sound провів масштабне опитування 846 кінокритиків, істориків кіно та кураторів. Видання раз на десять років складає списки найкращих фільмів усіх часів, і ці опитування мають значний вплив на те, як формуються канони світового кіно. У рейтингу того року «Сатанинське танго» Бели Тарра отримало стільки ж голосів, скільки визнані класичні стрічки «Метрополіс» Фріца Ланга, «Психо» Альфреда Гічкока та «Солодке життя» Федеріко Фелліні.
«Метрополіс» – німий науково-фантастичний фільм 1927 року, який вважають однією з найважливіших стрічок в історії кіно за вплив на зображення майбутнього та жанр антиутопії. «Психо» 1960 року заклало основу численних трилерів і відоме інноваційними режисерськими рішеннями, зокрема легендарною сценою в душі. «Солодке життя» (1960) стало однією з центральних робіт європейського авторського кіно середини ХХ століття. Той факт, що «Сатанинське танго» опинилося на одному рівні з цими картинами за кількістю голосів, свідчить про визнання його значущості не лише в колі поціновувачів артхаусу, а й у ширшій професійній спільноті.
Навчання молоді
Після відмови від активної режисерської діяльності Бела Тарр зосередився на навчанні та підтримці молодих митців. Йдеться не тільки про роботу в кіноакадеміях. Режисер брав участь у проєктах, де молоді автори отримували можливість створювати власні фільми під наставництвом досвідчених колег, відвідував воркшопи, фестивальні секції та майстерні.
Такий підхід важливий для збереження та розвитку авторського кіно. Умови виробництва фільмів, особливо незалежних, часто складні: потрібні кошти, техніка, команда, а також підтримка прокату та фестивалів. Наставництво дає не лише технічні знання, а й розуміння, як вибудувати власний фільм, не підлаштовуючи його повністю під комерційні вимоги. У випадку Тарра це означало передання досвіду роботи з повільним ритмом, увагою до середовища та людей, які зазвичай залишаються поза увагою масового кіно.
Фільмографія
Серед фільмів Бели Тарра виділяють низку робіт, які часто згадують як орієнтир для дослідження його стилю та тем:
- «Осінній альманах» (1985) – камерна драма, де дія обмежена кількома персонажами й замкненим простором. Фільм зосереджується на напрузі між героями, їхніх залежностях та конфліктах. Назва підкреслює відчуття завершення, втоми, певного «пізнього» стану, що відбивається у поведінці персонажів.
- «Прокляття» (1988) – чорно-біла стрічка, що розвиває характерну для Тарра атмосферу дощу, бруду, безнадії, поєднуючи це з повільною, вивіреною кіномовою. Фільм часто розглядають як перехід до більш сформованого стилю режисера, у якому детально розроблено довгі плани та ритм.
- «Останній корабель» (1989) – робота, що вписується в контекст періоду, коли режисер послідовно досліджував занепад і розпад соціальних структур, використовуючи образи ізольованих спільнот і замкнених просторів.
- «Гармонії Веркмайстера» (2000) – фільм, створений за романом «Меланхолія опору». У центрі сюжету – провінційне місто, приїзд мандрівного цирку та велетенського опудала кита, що спричиняє напруження й хаос. Стрічка ставить питання про маніпуляцію масами, природу насильства та безпорадність окремої людини перед груповими настроями.
- «Людина з Лондона» (2007) – екранізація роману Жоржа Сіменона, у якій кримінальна історія стає радше основою для дослідження моральної двозначності й мовчазної провини, ніж класичним детективом. Тарр зосереджується на станах персонажів, а не на самій інтригі.
- «Туринський кінь» (2011) – стрічка, яку часто відносять до найважливіших досягнень режисера і яка стала його останнім повнометражним фільмом. Вона підсумовує багато тем і прийомів, до яких він звертався раніше: граничний мінімалізм, повільний ритм, детальне спостереження за побутовими діями, вивчення виснаження й відчуження.
