Нове дослідження пропонує вельми земне пояснення для одного з найзагадковіших артефактів пізнього Середньовіччя – рукопису Войніча. Науковий журналіст Майкл Грешко описав шифр, який використовує звичайні гральні карти та кості, щоб перетворювати текст європейськими мовами на дивні гліфи. Отримані ним «псевдотексти» вражаюче подібні до загадкового письма рукопису Войніча. Це не означає, що шифр розкодував сам рукопис, але показує, як його могли створити за допомогою доступних у XV столітті засобів.
Як гральні карти та кості перетворилися на інструмент шифрування
Свою систему Грешко назвав «Naibbe» – від назви італійської картярської гри XIV століття. У цю добу в Європі вже активно поширювалися гральні карти східного походження. В італійських містах-державах, зокрема в культурно насиченій Флоренції та торговельній Венеції, карти були не лише розвагою, а й об’єктом заборон, податків і проповідей. Саме тому прив’язка до історичної гри робить шифр Грешка правдоподібним у контексті тогочасної матеріальної культури.
У дослідженні, опублікованому 26 листопада в журналі Cryptologia, автор описує двоетапний процес перетворення звичайних слів на гліфи, стилізовані під «войнічівське» письмо.
Крок перший: кості ріжуть слова на шматки
Спершу Naibbe використовує випадковий результат кидка гральної кості. Число на кості визначає, як саме слід поділити слово на одиничні та подвійні літерні фрагменти. Наприклад, італійське слово «gatto» («кіт») може розпастися на «g», «at» і «to». Таким чином, первинний текст італійською або латиною перетворюється не на послідовність слів, а на дрібніші частини, які потім кодуються окремо.
Латина та італійська тут не випадкові: саме вони були звичними для освічених людей XV століття в Південній та Західній Європі. Латина залишалася мовою богослов’я, науки та офіційних документів, тоді як італійська набиравала ваги завдяки літературі – від «Божественної комедії» Данте до народних пісень і міських хронік.
Крок другий: карти обирають таблицю гліфів
Після того як текст розбитий на літерні фрагменти, в гру вступають гральні карти. Витягнута карта визначає, яку з шести таблиць шифрування потрібно використати для перетворення конкретного фрагмента на гліф. У цих таблицях кожній літері або парі літер зіставлено певний знак, стилізований під «войнічівське» письмо.
Грешко зробив ці таблиці «зваженими»: кількість можливостей із кожної таблиці відповідає кількості карт відповідного рангу чи масті. Завдяки цьому статистичні частоти появи гліфів у результаті дуже близькі до тих, що спостерігаються в оригінальному рукописі Войніча. Іншими словами, шифр не просто вигадує дивні значки – він відтворює типову «ритміку» та повторюваність знаків, характерну для таємничого тексту.
Результатом стає псевдомова, яку Грешко жартома називає «войнічівською» – текст візуально та статистично схожий на справжній, але походить з відомого латино- чи італомовного джерела.
Чому це не розгадка, а модель
Сам Грешко наголошує: Naibbe не є шифром, який безпосередньо розкодовує рукопис Войніча. Його система лише імітує спосіб створення подібного тексту. Попри дуже подібні показники – розподіл гліфів, довжину «слів», певні граматичні закономірності – отримані тексти все одно не збігаються з оригіналом.
Втім, для істориків криптографії це надзвичайно цікава знахідка: вона показує, що за допомогою нескладних і доступних у XV-XVI століттях предметів – гральних карт і кісток – можна було створити складну й візуально переконливу систему шифрування. Саме такий тип інструментів міг використовувати умовний автор рукопису, якщо той справді прагнув сховати зміст або створити переконливу «імітацію» значущого тексту.
Рукопис Войніча: між наукою, міфом і підозрою в обмані
Рукопис Войніча – одна з найвідоміших загадок історії книги. Це ілюстрований кодекс, написаний невідомою системою гліфів, який, згідно з радіовуглецевим датуванням пергаменту, походить із XV століття. У ньому близько 38 тисяч «слів» мовою, яку дослідники називають «войнічівською». Текст супроводжують химерні ілюстрації: фантазійні рослини, зображення астрологічних діаграм, сцени, що нагадують алхімічні операції, а також знамениті «біологічні» мініатюри – оголені жінки в дивних басейнах і трубчастих конструкціях.
Свою назву рукопис отримав від Вільфрида Войніча – уродженця Польщі, який пізніше став британським, а згодом і американським антикваром та колекціонером. У 1912 році він придбав цей артефакт із колекції єзуїтського коледжу поблизу Рима. Єзуїтські навчальні заклади тоді були важливими осередками науки та освіти, зокрема астрономії, філософії та мовознавства, тому не дивно, що саме там зберігалися дивні стародавні книги. Тепер рукопис належить бібліотеці Єля – одному з провідних університетів США, де зосереджено значні зібрання середньовічних та ранньомодерних рукописів.
Попри понад століття досліджень, природа тексту так і не прояснилася. Лінгвісти, криптографи, математичні статистики й аматори-ентузіасти пробували десятки підходів, від класичної частотної аналізи до сучасних методів машинного навчання. Деякі групи навіть застосовували системи штучного інтелекту для пошуку можливих структур і прихованих мовних закономірностей. Однак повторювані спроби розшифрувати текст, якщо він узагалі має смислову основу, щоразу закінчувалися глухим кутом.
Гіпотеза підробки: чи варто звинувачувати автора у містифікації
Одне з найрадикальніших, але й дедалі популярніших пояснень – що рукопис є вправною середньовічною містифікацією. Згідно з цією версією, автор (чи автори) свідомо створив текст без жодного змісту, використавши графічні патерни, які нагадують справжні мови. Незвичайні гліфи, а також зухвалі ілюстрації з еротичними мотивами мали зробити рукопис привабливим для колекціонерів, алхіміків або покровителів, зачарованих обіцянкою таємного знання.
Останні роки на користь цієї ідеї наводять такі аргументи: численні невдалі спроби розшифрування, включно з використанням складних комп’ютерних алгоритмів, а також статистичні дослідження, які показують, що структура тексту може бути сумісною з добре продуманим беззмістовним ланцюгом гліфів. Одне з таких досліджень навіть поставило запитання, чи варто взагалі шукати в тексті код, якщо його там ніколи не було.
Водночас гіпотеза підробки далеко не всіх переконує. Дехто вважає, що створити настільки послідовну, статистично «правдоподібну» псевдомову вручну надзвичайно складно. Якраз тут шифр Naibbe пропонує проміжний варіант: він демонструє, що уважний і кмітливий автор, озброєний кістками й картами, цілком міг організувати процес створення псевдомови, яка виглядає доволі «мовоподібно».
Чи є «войнічівська» справжньою мовою
Попри зміцнення версії містифікації, чимало дослідників продовжують виходити з припущення, що за гліфами стоїть реальна мова – можливо, зашифрована або сильно трансформована. Для прихильників цієї позиції Naibbe цікавий тим, що показує: можна створити системний міст між латиною і псевдогліфами, які поводяться подібно до тексту в рукописі Войніча.
Статистичний аналіз «псевдовойнічівських» текстів Грешка засвідчив кілька суттєвих паралелей зі справжнім рукописом: подібний розподіл гліфів за частотою, співмірну довжину «слів» та певні правила «граматики» – наприклад, те, які гліфи частіше трапляються на початку, в середині чи наприкінці «слів». Хоча Naibbe не повторює ці закономірності досконало, така схожість підштовхує до думки, що автор рукопису міг користуватися якоюсь різновидністю механізму випадкового вибору та таблиць відповідностей.
Як зауважує Грешко, шифр, який він описав, майже напевно не є точним відтворенням історичної методики, але він дає «повністю описаний спосіб стабільно переходити від латини до тексту, що поводиться подібно до рукопису Войніча». Інакше кажучи, дослідники отримали лабораторну модель: можна контролювати вхідні дані, спостерігати вихід і порівнювати його з таємничим оригіналом.
Технологія шифру: чому важлива «ручна здійсненність»
Одним із визначальних задумів Грешка було створити систему, яку реально втілити засобами XV-XVI століть без складних механізмів. Саме тому він звернувся до карт і кісток як до джерела випадковості. Ігрові кості мають довгу історію від античних цивілізацій до європейських таверн; гральні карти, імовірно, прийшли до Європи з Близького Сходу або через італійські порти й до XV століття стали звичною розвагою.
У певний момент дослідник розглядав ідею використовувати жетони з мішка – на кшталт лотерейного жеребкування, яке й сьогодні можна побачити, наприклад, у традиційних іграх чи настільних лотереях. Проте саме карти мають додаткову перевагу: вони не лише генерують випадковість, а й задають зручну структуру для створення «зважених» таблиць. Кожен ранг і масть мають власну кількість варіантів, яку можна відобразити в частоті використання тих чи інших гліфів.
При цьому Naibbe не в змозі відтворити всі особливості рукопису Войніча. Наприклад, розподіл «слів» у межах рядка або сторінки, а також «локальні» закономірності – які гліфи тяжіють до появи поруч – все ще відрізняються від оригіналу. Але саме ці розбіжності можуть виявитися продуктивними: їх можна піддавати подальшому аналізу, висуваючи гіпотези про те, які додаткові правила міг застосовувати історичний автор, якщо такий існував.
Грешко сподівається, що Naibbe стане своєрідним «обчислювальним еталоном» для досліджень рукопису Войніча. Алгоритми, які прагнуть змоделювати чи розшифрувати текст, можна буде перевіряти, порівнюючи їх результат із виходом цього шифру. Місця, де модель систематично відхиляється від рукопису, можуть вказувати на додаткові рівні структури або ж на навмисні хиби, якщо текст є витонченою підробкою.
Реакція фахівців: скепсис без заперечення
Один із найвідоміших дослідників рукопису Войніча, Рене Зандберген, який до того працював інженером у сфері супутникових технологій, уважно стежить за новими спробами пояснити цей текст. Він не брав участі в роботі Грешка, але схвально оцінив спробу створити кодувальний метод, який наближається до «войнічівського» письма.
Водночас Зандберген підкреслює: автор Naibbe не стверджує, що саме так було створено оригінальний текст. Радше він показує, що можна знайти метод, який відтворює низку рис рукопису, а отже, теоретично могли існувати й інші, можливо – історично реальні, варіанти.
Сам Зандберген зізнається, що не має остаточної позиції щодо того, чи містить текст реальний зміст, чи є витончено продуманою нісенітницею. Він звертає увагу ще й на психологічний аргумент: опоненти гіпотези містифікації часто кажуть, що «ніхто б не витрачав на це стільки часу». Однак це заперечення здається йому надто спрощеним. Людська схильність до химерних проєктів, від архітектурних фантазій до філософських трактатів, добре відома історикам культури.
Куди складнішим для нього залишається інше питання: як саме технічно можна було створити настільки послідовний текст, якщо він не має жодного значення? Відповіддю може стати саме існування моделей на кшталт Naibbe, які показують, що продумані випадкові механізми, підсилені таблицями відповідностей, дають змогу генерувати тисячі рядків «мовоподібного» тексту без необхідності тримати в пам’яті будь-який осмислений зміст.
