В глибокій печері неподалік Касабланки, на Атлантичному узбережжі Марокко, знайдено скам’янілості, які радикально змінюють уявлення про те, де зародилася лінія, що веде до сучасної людини. Їхній вік – приблизно 773 тисячі років – і особливості будови вказують: саме на північному заході Африки могли жити істоти, від яких походять і Homo sapiens, і неандертальці, і загадкові денісівці.
Печера гомінід у каменоломні Томаса: як знайшли рештки можливого «спільного предка»
Скам’янілості виявили в печері з промовистою назвою Grotte à Hominidés – «Печера гомінід» – у межах каменоломні Томаса I на околиці Касабланки. Це район, де з середини ХХ століття археологи крок за кроком відкривають багатошарову історію людського минулого. Касабланка сьогодні відома як модерне портове місто й економічний центр Марокко, але її прибережні скелі приховують сліди діяльності людей та їхніх предків віком у сотні тисяч, а подекуди й понад мільйон років.
Команда марокканських і французьких дослідників описала знахідки в журналі Nature. У печері вони розкопали три фрагментарні нижні щелепи, кілька хребців і численні окремі зуби. Хоча ці кістки мають певні риси, властиві Homo erectus – одному з ранніх представників роду Homo, – водночас вони помітно відрізняються від класичних зразків цього виду. Саме поєднання давніх і нових анатомічних рис навело вчених на думку, що перед ними – не просто ще один варіант H. erectus, а представники популяції, яка стояла на роздоріжжі еволюції та дала початок кільком подальшим лініям.
Серед решток знайшли й кістку ноги з характерними слідами пошкодження, які свідчать: на цих гомінідах могли полювати гієни або принаймні доїдали їхні тіла. Гієни й сьогодні в Африці відіграють важливу роль у екосистемах як падальники та хижаки, а в давнину вони часто «конкурували» з людьми за доступ до туш великих тварин – і, судячи з усього, іноді не гребували й самими гомінідами.
Кам’яні знаряддя і магнітне «датування» часу
У шарах, де лежали кістки, дослідники знайшли також численні кам’яні знаряддя. Вони належать до так званих ашельських індустрій – характерних для середнього плейстоцену рубил, скребел та інших знарядь, які робили з великих кам’яних уламків. Ашельська традиція, названа за місцевістю Сен-Ашель у Франції, простежується в Африці та Євразії протягом понад мільйона років і пов’язана саме з Homo erectus та його нащадками. Наявність таких індустрій у каменоломні Томаса свідчить, що її мешканці володіли вже доволі сформованими технологіями обробки каменю.
Щоб визначити вік відкладень, команда застосувала метод палеомагнітного аналізу. Вони зібрали 180 зразків осадів навколо скам’янілостей і дослідили, як у них орієнтовані магнітні мінерали. Земне магнітне поле час від часу змінює полярність – північний і південний магнітні полюси буквально міняються місцями. Ці події добре задокументовані в геологічному літописі й слугують надійними «віхами» для датування давніх порід.
У випадку печери гомінід було зафіксовано послідовність відкладів, що охоплює так зване матуйямсько-брюнське перевертання магнітного поля, яке відбулося приблизно 773 тисячі років тому. Це одна з найважливіших меж у палеомагнетизмі: до неї переважала одна полярність, після неї – інша. Наявність цієї «магнітної мітки» поруч із кістками дало змогу з високою точністю визначити, коли жила ця популяція гомінідів.
Заповнення прогалини в африканській історії людського роду
Співавтор дослідження, палеоантрополог Жан-Жак Юблен із Інституту еволюційної антропології Макса Планка в Лейпцигу, наголошує: ці марокканські знахідки заповнюють велику часову прогалину в африканському літописі гомінінів – між одним мільйоном і шістсот тисячами років тому. Саме на цей відтинок, за генетичними оцінками, припадає існування останнього спільного предка сучасних людей, неандертальців і денісівців.
Довгий час більшість скам’янілостей, що описують еволюцію людини в Африці, походили насамперед зі сходу континенту – з Ефіопії, Кенії, Танзанії – та з півдня, зокрема з Південно-Африканської Республіки. Саме там, у Східноафриканській рифтовій долині, були знайдені знамениті рештки «Люсі» (Australopithecus afarensis) чи найдавніші зразки ранніх Homo. Північний захід Африки – Магриб, де нині розташовані Марокко, Алжир і Туніс, – довго залишався ніби на периферії уваги.
Уже відкриття в Джебель-Ірхуд, гірському районі центрального Марокко, змусило переглянути цей географічний перекіс. У 2017 році міжнародна команда виявила там рештки ранніх Homo sapiens віком близько 300 тисяч років. Вони поєднували досить сучасну форму обличчя з дещо архаїчним черепом, що засвідчило тривалий, «розтягнутий» процес формування нашого виду. Тепер же каменоломня Томаса відсуває присутність важливих популяцій гомінід у цьому регіоні ще на сотні тисяч років углиб часу.
Можливий «корінь» родоводу: чим унікальні скам’янілості з Томаса
Юблен та його колеги вважають, що саме ці марокканські рештки – наразі найпереконливіший претендент на роль того «кореневого» відгалуження, з якого згодом розійшлися три гілки: Homo sapiens, неандертальці й денісівці. За морфологією щелеп і зубів вони не збігаються ані з класичним Homo erectus, ані з європейським видом Homo antecessor, що жив приблизно в той самий час.
Homo antecessor відомий насамперед зі знахідок у печерах Сьєрра-де-Атапуерка в Іспанії – гірського масиву, внесеного до списку Світової спадщини ЮНЕСКО завдяки його унікальним палеоантропологічним пам’яткам. Там виявили рештки людей віком близько 800 тисяч років, які мають риси, проміжні між Homo erectus та більш пізніми європейськими формами, пов’язаними з неандертальцями. Багато дослідників розглядають H. antecessor як можливого безпосереднього предка неандертальців.
Натомість марокканські зразки, хоч і мають із ними певну подібність, формують, за словами Юблена, окрему групу. Дослідники припускають, що спільні риси можуть свідчити про епізодичні контакти між популяціями по обидва боки Гібралтарської протоки. Цей вузький морський прохід – менше 15 кілометрів у найвужчому місці – нині розділяє Африку та Європу, а сам регіон з давніх часів був воротами між континентами. Це привабливе місце і для мореплавців епохи фінікійців та арабських географів, і, можливо, для набагато давніших переселенців, які могли використовувати узбережжя як коридор міграцій.
Попри ці паралелі, дослідники наполягають: за сукупністю ознак марокканські рештки не зводяться ані до європейських, ані до класичних африканських типів. Вони формують самобутню групу, яка могла стояти на початку гілки, що привела до нашого виду.
Північно-західна Африка як важлива сцена еволюції людини
Одне з найрадикальніших тверджень Юблена та його колег стосується географії нашого походження. Довгий час панувала уявлення, що головні події еволюції Homo sapiens зосереджувалися десь у східній або південній Африці. Генетичні дані й справді свідчать, що наш вид сформувався на континенті, а вже потім частина його представників вийшла до Євразії.
Нові марокканські матеріали дозволяють по-новому подивитися на розподіл ролей між регіонами. Вони свідчать про «глибоке» африканське походження Homo sapiens і роблять набагато менш переконливими сценарії, за якими важливі етапи формування людського роду могли відбуватися переважно в Євразії, а потім повертатися до Африки. Інакше кажучи, дані з каменоломні Томаса не підтримують гіпотезу «євразійської колиски» наших предків.
Юблен наголошує: це не означає, що лінія, яка веде до Homo sapiens, сформувалася виключно в Північній Африці. Африка в той час була складною мозаїкою середовищ – від саван до напівпустель – і населена різними популяціями, які періодично змінювали ареали, перетиналися, обмінювалися генами. Проте нові скам’янілості демонструють, що на території сучасного Марокко вже тоді жили групи, близькі до тієї розвилки, де шляхи нашої лінії розійшлися з лініями неандертальців і денісівців.
Джебель-Ірхуд, Касабланка і «переоцінка» півночі Африки
Північний захід Африки стає дедалі помітнішим на карті еволюційних досліджень не випадково. Джебель-Ірхуд, розташований за кілька годин їзди від Касабланки, уже став символом раннього Homo sapiens: там, окрім кісток, знайдено кам’яні вістря й свідчення контрольованого використання вогню. Разом із новими даними з каменоломні Томаса це створює послідовну картину безперервної присутності різних форм роду Homo у цьому регіоні щонайменше протягом півмільйона років.
Такий ланцюг знахідок змушує вчених переосмислити ідею «єдиної батьківщини» людини в межах Африки. Замість точки на мапі – багатополюсна система, де різні групи гомінід еволюціонували, змішувалися та періодично обмінювалися ідеями і генами. Марокко, зі своїм розташуванням між Атлантикою, Середземним морем і внутрішніми районами Африки, виявляється одним з найважливіших вузлів цієї мережі.
Дискусія про назву: чи можна вже говорити про найдавніших Homo sapiens?
Попри значущість відкриття, дослідники дуже обережні щодо таксономічних назв. Юблен не поспішає записувати марокканські скам’янілості до конкретного виду. Фрагментарність матеріалу – лише частини щелеп, зуби й кілька хребців – не дозволяє остаточно зробити висновок, чи йдеться про ранніх представників Homo sapiens, чи про близьку, але окрему лінію.
Натомість деякі сторонні фахівці висловлюються сміливіше. Біологічний антрополог Джон Гоукс із Університету Вісконсин-Медісон у США, який не брав участі в дослідженні, погоджується з головним висновком авторів: ці рештки не вписуються у відому розмаїтість Homo erectus. На його думку, вони справді можуть бути дуже близькими до того спільного предка, від якого пішли неандертальці, денісівці та сучасні люди. Більше того, Гоукс припускає: цілком можливо, що це – найперші скам’янілості, які слід би називати Homo sapiens, у дуже ранньому, ще «недоформованому» вигляді.
На відміну від нього, Юблен воліє зачекати на додаткові докази. Команда планує застосувати палеопротеоміку – аналіз давніх білків, що зберігаються в кістках та зубах. Цей метод став своєрідним рятівним колом для періодів, коли ДНК уже надто сильно деградує, щоб її прочитати. Структура білків, закодована в генах, також відображає еволюційну спорідненість: порівнюючи її між різними видами і популяціями, можна з’ясувати, хто кому ближчий на родовому дереві.
Майбутні палеопротеомні дослідження, як очікує Юблен, допоможуть прояснити, наскільки тісно марокканські рештки пов’язані з європейськими формами на кшталт Homo antecessor та з іншими африканськими знахідками. Якщо дані підтвердять гіпотезу про «кореневу» позицію цих скам’янілостей, може постати питання про перегляд класифікації та назви перших представників нашого виду.
Мандрівні предки: від Homo erectus до розгалуженого людського дерева
Щоб оцінити масштаби марокканського відкриття, варто повернутися до початку історії роду Homo за межами Африки. Приблизно два мільйони років тому в Африці з’явився Homo erectus – вид із більшим мозком, прямою ходою та відносно сучасними пропорціями тіла. Саме він першим широко вийшов за межі континенту, досягнувши Західної Азії, Східної Азії й, зрештою, Океанії. Відомі знахідки щелепи віком 1,8 мільйона років у Грузії, у Дманісі, демонструють, наскільки рано ці люди опинилися далеко від батьківщини.
Та водночас інші групи Homo erectus залишалися в Африці й там продовжували змінюватися. Приблизно 800 тисяч років тому частина їхніх нащадків рушила до Європи – саме до цієї хвилі зараховують Homo antecessor з іспанських місцезнаходжень. Самі ж африканські популяції в цей період еволюціонували далі, поступово наближаючись до форм, які ми пов’язуємо з нашими безпосередніми предками.
Нові дані з каменоломні Томаса додають важливу ланку до цієї схеми. Вони демонструють: між «класичним» Homo erectus та пізнішими формами, що вже чітко ведуть до Homo sapiens, існувала африканська популяція, яка поєднувала ознаки обох. І саме на території сучасного Марокко ця популяція залишила по собі відчутний слід у вигляді кісток, кам’яних знарядь і – можливо – фрагментарно збережених білків, які невдовзі прочитають лабораторні прилади.
Експансії, міграції та періодичні контакти між різними групами – від Африки до Європи й назад – створили розгалужену мережу споріднених ліній, серед яких одна згодом перетворилася на Homo sapiens. Відкриття в Марокко не скасовує цю складність, але допомагає краще розставити акценти: Африка, ймовірно, не просто стала «відправною точкою», а залишалася центральною сценою еволюційної драми впродовж усього останнього мільйона років.
Погляд у майбутнє: Північна Африка як лабораторія еволюції людини
Марокканські відклади довкола Касабланки та Джебель-Ірхуд поступово перетворюються на одну з найважливіших «лабораторій» для вивчення походження нашого виду. Що ретельніше дослідники оглядають прибережні тераси, кар’єри й печери, то більше стає зрозуміло: північний захід Африки не був віддаленим боковим шляхом еволюції, а радше одним із її головних центрів.
Подальші розкопки, поєднані з сучасними методами датування, палеогенетики та палеопротеоміки, можуть не лише уточнити хронологію, а й пролити світло на драматичні розділи історії – розходження ліній Homo sapiens, неандертальців і денісівців, їхні перетини й можливо спільні епізоди життя. Те, що колись сприймали як одномірну схему «від австралопітека до сучасної людини», перетворюється на складну мапу шляхів, які перехрещуються, розходяться і знову збігаються, залишаючи по собі фрагменти кісток у печерах на кшталт Grotte à Hominidés над Атлантичним океаном.
