Американське видання, що спеціалізується на кіноіндустрії та аудіовізуальному контенті, оприлюднило перелік із 29 найкращих документальних фільмів 2025 року. До цього міжнародного рейтингу увійшли дві українські стрічки про повномасштабну війну проти України. Йдеться про фільм Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» та стрічку Артема Рижикова «Простий солдат».
Відбір
До щорічних списків такого типу зазвичай потрапляють фільми, які поєднують художню цінність, професійний рівень виробництва та суспільну вагу теми. Документальне кіно в подібних рейтингах оцінюють не лише за способом зйомки чи драматургією, а й за здатністю фільму фіксувати події, що мають довготривале значення для історії та суспільства.
У 2025 році помітна частина уваги оглядачів спрямована саме на фільми про сучасні війни, зокрема російсько-українську. Для міжнародних критиків важливо, що ці роботи створені не з відстані, а людьми, які безпосередньо перебувають у зоні бойових дій, працюють зі свідченнями учасників подій та несуть професійний ризик під час зйомок.
Включення двох українських стрічок до списку поряд із роботами з інших країн означає визнання війни проти України однією з найважливіших тем сучасної документалістики. Такі фільми стають джерелом інформації для ширшої міжнародної аудиторії, яка не має безпосереднього досвіду війни, але прагне розуміння її причин, перебігу та наслідків.
«2000 метрів до Андріївки»
Фільм «2000 метрів до Андріївки» створив Мстислав Чернов – режисер і репортер, відомий, зокрема, завдяки документальній стрічці про облогу Маріуполя, відзначеній премією «Оскар». У новій роботі він досліджує один з епізодів російсько-української війни, пов’язаний із селом Андріївка на Київщині, яке у перші місяці повномасштабного вторгнення опинилося в зоні активних бойових дій.
Назва «2000 метрів до Андріївки» відсилає до відстані, що в умовах фронту перетворюється з формального показника на межу життя та смерті. Для військових і цивільних кожен метр може означати кращу або гіршу позицію, більшу чи меншу ймовірність вижити, шанс вирватися з оточення або, навпаки, потрапити під обстріл. Документальне кіно в такому контексті не просто фіксує конкретну операцію, а показує, як війна дробить простір на небезпечні та відносно безпечні ділянки.
У центрі уваги фільму – не лише бойові дії, а й люди, які опиняються поруч із ними: військові, місцеві жителі, медики, волонтери. Стрічка показує, як змінюється життя місцевої громади, коли населений пункт стає лінією зіткнення. Зруйновані будинки, евакуація, тимчасові укриття, повернення після звільнення – усе це формує цілісну картину того, що відбувається з невеликим селом, коли воно опиняється у фокусі бойових дій.
Міжнародне визнання
«2000 метрів до Андріївки» вже отримав високу оцінку кінокритиків у різних країнах. Стрічка посіла друге місце в добірці п’ятдесяти найкращих фільмів 2025 року у Великій Британії за версією видання The Guardian. Таке розташування в рейтингу свідчить про те, що фільм розглядають не просто як воєнну хроніку, а як повноцінне кіно з продуманою структурою, напруженою драматургією та значним суспільним змістом.
Крім того, картина висунута на премію «Оскар» у категорії «документальний повнометражний фільм». Участь у цій категорії вимагає відповідності низці критеріїв – від тривалості стрічки до формальних вимог щодо показів у кінотеатрах. Однак не менш суттєвим є й змістовний аспект: Критеики та члени кіноакадемії зазвичай відзначають фільми, що мають тривалий вплив на суспільну дискусію, розширюють уявлення про певні події або групи людей.
Номінація на «Оскар» у документальній категорії робить фільм доступнішим для світової аудиторії: його частіше купують для показу на міжнародних платформах, запрошують на фестивалі, включають до освітніх програм і тематичних добірок про сучасну історію Європи, військові конфлікти та права людини.
«Простий солдат»
Другий український фільм у списку – «Простий солдат» режисера Артема Рижикова. Автор стрічки не лише документаліст, а й військовослужбовець Збройних сил України. Це означає, що він знімає війну не збоку, а з позиції учасника подій, який щоденно перебуває серед військових, спілкується з ними не як гість, а як бойовий побратим.
Назва фільму акцентує увагу на рядових учасниках війни. Стрічка зосереджується не на командуванні, не на стратегічних мапах і високому рівні ухвалення рішень, а на буднях солдатів, які виконують завдання на передовій та в прифронтових районах. Для документалістики такий підхід дає змогу показати війну через особисті історії: побут, очікування, втому, взаємну підтримку, складні моральні вибори.
Коли режисер сам є учасником бойових дій, він має доступ до ситуацій, які зазвичай залишаються поза кадром у традиційній журналістиці. Це може бути підготовка до виходу на позиції, відпочинок між завданнями, розмови в окопах, сумніви та переживання, що рідко озвучують перед зовнішньою аудиторією. Такий ракурс формує більш приземлене, але водночас об’ємне уявлення про війну як стан, у якому люди проводять місяці або роки.
Погляд зсередини
Особливість «Простого солдата» полягає в тому, що фільм поєднує документальну спостережливість із досвідом особистої участі. Автор не просто фіксує події, а розуміє їхню внутрішню логіку, військову термінологію, побутові деталі. Для глядача це означає можливість побачити те, що зазвичай лишається за межами новинних сюжетів: тривала підготовка до короткого бою, складна логістика, взаємодія підрозділів, адаптація до травматичних подій.
Фільм також торкається теми повернення до цивільного життя, сприйняття війни рідними та друзями, питання психологічної підтримки військовослужбовців. Війна впливає не лише на солдата, який перебуває на фронті, а й на його оточення: родини, колег, громади, з яких він пішов на службу. Документальна форма дає змогу показати ці зміни не через загальні формулювання, а через конкретні приклади й історії.
Значення документування
Обидві стрічки міжнародні оглядачі описують як важливе свідчення самої природи війни та того життя, яке українці мали до вторгнення і яке було насильницьки зруйноване. Йдеться не лише про руйнування будівель чи інфраструктури, а й про зміну повсякденного укладу: зникнення відчуття безпеки, вимушену евакуацію, мобілізацію, нові ролі, що їх люди змушені брати на себе.
Документальне кіно у воєнний час виконує кілька функцій одночасно. Воно фіксує факти для історії: дати, місця, масштаби руйнувань, свідчення очевидців. Окрім цього, показує, як війна змінює суспільство на рівні окремих осіб і спільнот. Для дослідників, істориків, психологів, правозахисників такі фільми стають важливим джерелом інформації, яке доповнює офіційні документи, журналістські репортажі та статистику.
Важливою темою в обох фільмах є протиставлення «вільного життя» до вторгнення та реальності війни. До 24 лютого 2022 року українці вели звичайне повсякденне життя: навчання, робота, побутові плани, культурні події. Війна перервала цю безперервність та перетворила частину населення на військових, волонтерів, внутрішньо переміщених осіб. Документальні стрічки фіксують цю різку зміну не як абстракцію, а через конкретні біографії.
Контекст війни
Російсько-українська війна, яка почалася з агресії проти України у 2014 році і переросла у повномасштабне вторгнення в 2022 році, за лічені роки стала однією з найголовніших тем для світового неігрового кіно. Для іноземних глядачів такі фільми пояснюють, чому Україна чинить опір, як виглядають бойові дії у щоденній перспективі та які наслідки має агресія для цивільного населення.
Документалісти, які працюють на фронті та в прифронтових районах, часто поєднують функції режисерів, репортерів і свідків потенційних воєнних злочинів. Вони збирають відео- й аудіоматеріали, що можуть бути використані в майбутньому для розслідувань та судових процесів. У цьому сенсі документальне кіно стає частиною ширшого процесу фіксації злочинів, завданої шкоди та порушень прав людини.
Для самої України міжнародне визнання фільмів про війну означає, що історії військових і цивільних виходять за межі локального досвіду. Вони стають відомими у країнах, які ухвалюють політичні рішення щодо підтримки, гуманітарної допомоги та санкцій. Таким чином, документалістика впливає не лише на культурний, а й на політичний вимір міжнародних відносин.
Роль авторів
Мстислав Чернов і Артем Рижиков належать до покоління українських документалістів, для яких війна стала центральною темою професійного життя. Вони працюють у небезпечних умовах, поєднуючи творчі завдання з особистим ризиком. У випадку Рижикова до цього додається ще й відповідальність військовослужбовця, який виконує бойові завдання.
Для обох режисерів документування війни – це не лише професійна діяльність, а й спосіб зафіксувати досвід своїх сучасників. Вони працюють із людьми, які часто не мають часу на тривалі інтерв’ю, оскільки перебувають у стані постійної готовності до зміни обставин: тривог, обстрілів, ротацій. Тому важливою рисою таких фільмів є поєднання фрагментарності й цілісності: окремі епізоди разом формують ширшу картину подій.
Міжнародне визнання їхніх робіт підкреслює, що українська документалістика сприймається світовою спільнотою як джерело достовірної інформації про війну. Це сприяє подальшому розвитку національної кіноіндустрії, розширює можливості співпраці з фестивалями, фондами підтримки кіно та освітніми програмами, які працюють із темою збройних конфліктів та прав людини.
