Кілька століть тому на території сучасного Перу голову дорослої людини відтнули й перетворили на так звану «трофейну». Сьогодні, завдяки уважному аналізу цих давніх решток, антропологині вдалося показати: попри складну вроджену ваду, носій цієї голови не лише вижив у дитинстві, а й дожив до молодого дорослого віку – і, ймовірно, посідав почесне місце в суспільстві давніх андійців.
Давня вада, розпізнана за фотографіями
Американська дослідниця Бет Скаффіді, доцентка антропології та студій спадщини в Університеті Каліфорнії в Мерседі, натрапила на незвичайний експонат у каталозі Музею сучасного та сучасного мистецтва міста Сент-Етьєн на південному сході Франції. Цей музей, заснований у другій половині ХХ століття, відомий зібранням модерністського живопису та скульптури, але в його фондах зберігаються й неординарні археологічні предмети, зокрема з Південної Америки.
Один із таких предметів – муміфікована відтята голова, що, за музейними записами, походить із департаменту Іка на узбережжі Перу. Іка – посушливий регіон на південному узбережжі Тихого океану, відомий виноградниками, пустельними пейзажами й близькістю до плато Наска, де збереглися знамениті геогліфи – гігантські малюнки, видимі з повітря. Саме там, у цій сухій пустельній зоні, органічні рештки зберігаються особливо добре, що й дозволяє сучасним науковцям вивчати м’які тканини, волосся і навіть дрібні деталі обличчя.
Розглядаючи серію фотографій голови, Скаффіді помітила характерний дефект верхньої губи, який відповідає вродженій щілині губи, частіше відомій як «заяча губа». Ця вада часто поєднується з щілиною піднебіння й належить до так званих орофаціальних щілин – групи вроджених порушень формування обличчя й ротової порожнини. Серед сучасних новонароджених у світі вони трапляються приблизно раз на 700 пологів, але в археологічних рештках виявляються рідко: у науковій літературі описано лише близько п’ятдесяти достовірних випадків.
У новій роботі, опублікованій 3 листопада в спеціалізованому журналі Ñawpa Pacha, який присвячений дослідженню давніх Анд, Скаффіді доводить: це перший опис орофаціальної щілини в андійській трофейній голові. За статевими ознаками черепа та станом кісток дослідниця визначила, що йшлося, найімовірніше, про чоловіка молодого дорослого віку. Тобто людина з вродженою вадою не тільки подолала небезпечний період немовлячого та дитячого віку, а й жила достатньо довго, аби бути об’єктом ритуальної практики трофейних голів.
Серед найсерйозніших ускладнень таких вад – труднощі з прикладанням до грудей і ковтанням молока, що значно підвищує ризик виснаження й смертності немовлят. Їх часто супроводжують проблеми з диханням, слухом та мовленням. Сьогодні в багатьох країнах світу такі стани виправляють хірургічно в перші місяці життя дитини, а надалі коригують мовлення та слух. Для суспільств давніх Анд, де не існувало ані сучасної медицини, ані спеціального обладнання для догляду за немовлятами, виживання такої дитини вимагало від родини особливої турботи й винахідливості у вигодовуванні.
Саме цей факт – що людина з помітною вадою обличчя дожила до ранньої дорослості – примушує вчену замислитися над тим, як до неї ставилося оточення. Скаффіді наголошує: межі між тим, що суспільство вважає «нормою» й «інвалідністю», визначаються передусім культурою, а не біологією, і давній андійський приклад показує це особливо наочно.
Трофейні голови Анд: між пам’яттю та насильством
Традиція відтинання й колекціонування людських голів була розвинена в низці культур Південної Америки, зокрема в Андах. На території сучасного Перу та сусідніх країн археологи знаходять такі об’єкти вже понад сто років. Радіовуглецеве датування показує, що більшість відомих зразків припадає на період приблизно від 300 року до нашої ери до 800 року нашої ери – це час розквіту кількох могутніх культур уздовж узбережжя та в гірських районах, задовго до постання імперії інків.
Особливо багато трофейних голів походить із районів навколо сучасної Наски в департаменті Іка. Наска відома всьому світові передусім завдяки своїм гігантським рисункам на землі – геогліфам у вигляді птахів, мавп, риб, людських фігур і абстрактних ліній. Їх створили приблизно між 200 роком до н.е. та 600 роком н.е. на поверхні пустелі, і досі точаться дискусії, чи були це астрономічні маркери, обрядові стежки, чи візуальні звернення до богів, які, за уявленнями давніх жителів Анд, дивилися на людей згори.
За словами Скаффіді, трофейні голови, ймовірно, зберігалися у сім’ях або громадах як священні реліквії, передаючись від покоління до покоління. Надзвичайно сухий клімат південного узбережжя Перу сприяв природній муміфікації: шкіра висихала, м’язи зберігали форму, а волосся часто лишалося майже неушкодженим. На багатьох зразках видно сліди обробки – проколи для шнурів, сліди очищення черепної коробки та інші маніпуляції, які свідчать, що голови готували до тривалого зберігання й, найімовірніше, до демонстрації під час ритуалів.
Дослідники досі дискутують, як саме сприймалися ці предмети. Частина антропологів наголошує на можливості, що деякі з них були останками шанованих предків, яких символічно «виділяли» із загальної маси померлих і робили центром родинних або громадських культів. Інші вбачають у них свідчення воєн, набігів і ритуального насильства: голови могли бути трофеями, здобутими в бою й виставленими, аби демонструвати перемогу над ворогами.
У багатьох випадках на кістках і м’яких тканинах зафіксовано сліди ударів, порізів чи інших ушкоджень, отриманих незадовго до смерті або відразу після неї. Це може свідчити як про страти, так і про жорсткі воєнні практики. Та навіть коли насильство було реальним, це не заперечує можливості, що окремі голови – особливо пов’язані з особами, яким приписували надзвичайні властивості – могли сприйматися не як «трофеї перемоги», а як джерела сили.
Походження «французької» голови з Іки
Трофейна голова, яку вивчає Скаффіді, за музейним описом походить саме з Іки, хоча точне місце знахідки невідоме. Без археологічного контексту – шару, споруди, супровідних речей – дослідникам складніше відтворити повну історію предмета. Однак уже сама наявність вади обличчя в поєднанні з фактом перетворення цієї голови на ритуальний об’єкт свідчить про особливе ставлення до її власника.
Скаффіді, аналізуючи наявні зображення, виявила на губі характерний розрив, що відповідає середньому або однобічному розташуванню щілини. Відсутність сучасної хірургічної корекції означала, що обличчя цієї людини протягом життя виразно відрізнялося від зовнішності більшості однолітків. З огляду на те, що він досягнув молодого дорослого віку, це свідчить про тривалу підтримку з боку родини чи громади – і, можливо, про позитивне, а не зневажливе ставлення до його особливості.
Священна відмінність: як андійці могли бачити ваду як «знак»
Культурні реакції на вроджені вади в різних суспільствах Америки були дуже різноманітними – від сорому й приховування до шанування. У регіоні Анд, де космологія будувалася на складній системі взаємодії людей, духів, гір, води та предків, фізичні відмінності могли трактуватися не як «недолік», а як особливий знак долі чи заступництва надприродних сил.
Оскільки в андійських культур до приходу іспанців не існувало розвиненої писемної традиції в звичному для нас розумінні, археологи змушені звертатися до інших джерел, щоб зрозуміти, як пояснювалися вроджені стани. Надзвичайно інформативними виявляються керамічні посудини, статуетки й маски, особливо створені культурою Моче на півночі Перу у приблизно 200-850 роках нашої ери.
Моче збудували складну систему зрошення в сухих прибережних долинах, розвинули металургію золота та міді, а також залишили по собі одну з найбагатших керамічних традицій доколумбової Америки. Їхні посудини, часто виконані у вигляді реалістичних людських облич, тварин або сцен повсякденного й обрядового життя, стали справжнім «візуальним архівом» їхнього світорозуміння.
30 глиняних облич зі щілинами губи й піднебіння
У своїй статті Скаффіді узагальнила вже відомі приклади зображень людей з орофаціальними щілинами в андійській кераміці. Вона нарахувала 30 відомих виробів із ширшого регіону Анд, з них 20 походять із територій, пов’язаних із Моче. На цих посудинах і фігурках людей зі щілинами показують не як маргіналізованих чи знеславлених, а як осіб із високим станом.
Часто на них зображено чоловіків у розкішних прикрасах: з масивними вушними вставками, складними головними уборами, коштовними нашийниками. Інших показано в ролі жреців або знахарів: вони тримають у руках посудини, інструменти чи атрибути ритуалів, інколи – посохи або предмети, пов’язані з лікуванням. Така іконографія вказує, що люди з відмінною зовнішністю могли посідати впливові позиції, пов’язані з доступом до надприродного.
Інші дослідники, на яких посилається Скаффіді, звертали увагу: Моче, ймовірно, надавали великого значення будь-яким особливим рисам обличчя – шрамам, татуюванням, родимкам, вродженим вадам. У їхній міфології обличчя могло слугувати своєрідним «екраном», де відбивається контакт із богами чи духами. Припускають, що відхилення від «загального» типу обличчя могло розумітися як захисний знак, який уберігає від ворожих сил, або як ознака обраності.
Трофейні голови носіїв надприродної сили
Попередні дослідження андійських трофейних голів показують: часто жертвами відтинання ставали люди, яким приписували особливі здібності – шамани, воїни, ритуальні спеціалісти. Існувало переконання, що, забравши голову такої людини, громада може «привласнити» собі її силу, використати її для захисту врожаю, здобуття перемоги або підтримання гармонії між світом людей і духів.
На цьому тлі трофейна голова чоловіка з вродженою щілиною губи набуває ще вагомішого значення. Якщо його відмінність сприймали як священний знак, то перетворення його голови на ритуальний об’єкт могло бути способом зберегти, а не знищити його силу. Навіть якщо сам акт відтинання супроводжувався насильством, це не заперечує можливості, що спільнота тих, хто захопив голову, ставилася до неї з шанобою, вважаючи її джерелом благословення.
Догляд, виживання і ставлення до «інакшості»
Виховання дитини з орофаціальною щілиною без хірургії та сучасної медицини – надзвичайно складне завдання. Немовля, якому важко правильно захоплювати груди, ризикує не набирати вагу, частіше хворіє, може задихатися під час годування. Для родини це означало постійний догляд, пошуки нестандартних способів годування, можливо – використання густішої їжі, спеціальних посудин або допоміжних прийомів.
Той факт, що цей чоловік прожив достатньо довго, щоби сформувався дорослий кістяк, свідчить про тривалу підтримку й турботу з боку оточення. Це важливе нагадування про те, що навіть у суспільствах без лікарень і протезування люди з особливими потребами могли не просто виживати, а й відігравати значну роль у житті громади – особливо якщо їхня відмінність вписувалася в систему релігійних уявлень.
Скаффіді у своїй роботі наголошує: випадок андійської трофейної голови з вродженою вадою губи показує, наскільки гнучкими є людські уявлення про «нормальність». Те, що в одному суспільстві може сприйматися як привід для стигматизації, в іншому може стати основою для поваги, наділення особливими функціями чи ритуальною владою. Давні жителі Перу, які мешкали між пустелями узбережжя, високогір’ями Анд та вологими долинами річок, створили складну систему символів і вірувань, у якій людське тіло – зі всіма його особливостями – ставало частиною космічного порядку.
