Чверть шляху до завершення XXI століття кінематографісти у всьому світі вирішили підбити проміжні підсумки. Іспанське видання El Diario наприкінці 2025 року звернулося до 56 режисерів із проханням назвати фільми останніх 25 років, які найбільше вплинули на них як авторів та глядачів. У підсумку склали добірку з 25 стрічок, що, на думку іспанських кінематографістів, найточніше визначають обличчя кіно XXI століття.
Як іспанські режисери обирали найкращі фільми XXI століття
До опитування El Diario долучилися одні з найпомітніших іспанських постановників сучасності: Олівер Лакс (відомий своїми медитативними роботами, зокрема новим фільмом «Sirāt»), Карла Сімон (лауреатка «Золотого ведмедя» Берлінського кінофестивалю, авторка стрічок «Літо 1993» та «Ромерія»), а також Алехандро Аменабар, чий психологічний трилер «Інші» свого часу приніс йому світове визнання.
Кожен із 56 режисерів назвав власний перелік фільмів, знятих за останні два з половиною десятиліття й таких, що справили на них найпотужніше враження. На основі цих індивідуальних списків і було сформовано спільний рейтинг із 25 картин. У El Diario не приховують: ідея частково була навіяна літнім списком найкращих фільмів XXI століття від The New York Times, який викликав чимало суперечок через перевагу англомовного, передусім американського, кіно.
Іспанські режисери фактично запропонували альтернативний погляд – більш інтернаціональний і вкорінений у фестивальну, авторську традицію, де не менш важливими, ніж сюжет, є атмосфера, ритм і внутрішня напруга кадру.
Що увійшло до спільного списку 25 найважливіших фільмів
Загальний рейтинг, опублікований El Diario, відкриває й водночас завершує дві ключові постаті сучасного авторського кіно – Девід Лінч та Міхаель Ганеке.
Перше місце: «Малголланд-драйв» Девіда Лінча
На вершині списку опинилася «Малголланд-драйв» (2001) – гіпнотичний неонуар Лінча, дія якого розгортається в Лос-Анджелесі. Цей фільм часто називають однією з головних загадок сучасного кіно: це і сатира на голлівудську «фабрику мрій», і психологічний трилер, і химерний сон на межі реальності та марення. Для багатьох режисерів саме здатність Лінча працювати з підсвідомим глядача та будувати історію через відчуття, а не логіку, стала еталоном того, яким може бути кінематограф XXI століття.
Завершальний акорд: «Біла стрічка» Міхаеля Ганеке
Фільм, що опинився «на хвості» списку, проте не менш знаковий, – «Біла стрічка» (2009), лауреат «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю. Австрійський режисер Міхаель Ганеке переносить глядача в німецьке село напередодні Першої світової війни, досліджуючи витоки насильства, авторитаризму й колективної вини. Стрічку часто інтерпретують як притчу про те, як формується суспільство, здатне прийняти тоталітарні режими, а її чорно-біла візуальна мова стала об’єктом аналізу на кінознавчих факультетах усього світу.
Фестивальні шедеври та нові класики
Серед 25 обраних фільмів опинилася низка робіт, добре відомих українській аудиторії за міжнародними кінофорумами:
- «Любовний настрій» (In the Mood for Love) Вонга Карвая – чуттєва мелодрама про нерозділене кохання в Гонконгу 1960-х років, що прославилася своєю візуальною вишуканістю та музикою. Цей фільм нерідко називають одним із найкрасивіших у історії кіно.
- «Портрет дівчини у вогні» Селін Сьямми – історія забороненого кохання між художницею та її моделлю у Франції XVIII століття. Стрічка вразила критиків тонким феміністичним поглядом і відмовою від «чоловічого погляду» в зображенні жіночої тілесності й бажання.
- «Маленька мама» (Petite Maman) тієї ж Сьямми – камерна фантастична драма про дівчинку, яка в лісі зустрічає свою матір у дитячому віці. Це фільм про пам’ять, дитинство та неможливість по-справжньому пізнати батьків.
- «Зона інтересів» і «Під шкірою» Джонатана Ґлейзера – дві картини, що по-різному працюють із темою зла та відчуження. «Зона інтересів» – радикальне осмислення Голокосту через повсякденний побут родини коменданта концтабору Аушвіц. «Під шкірою» – похмура науково-фантастична притча, де інопланетянка у виконанні Скарлетт Йоганссон полює на чоловіків у Шотландії.
- «Пророк» (Un prophète) Жака Одіяра – жорсткий кримінальний фільм про юнака арабського походження, який дорослішає та кримінально «становиться» у французькій в’язниці. Картина стала важливим висловлюванням про імміграцію, маргіналізацію й насилля системи.
Варто зазначити, що до спільного рейтингу увійшли й дві ранні картини Педро Альмодовара початку 2000-х – «Поговори з нею» та «Повернення». Вони закріпили за іспанцем статус одного з головних європейських режисерів, який уміє поєднувати мелодраму, чорний гумор і соціальну гостроту.
Педро Альмодовар і його особистий топ-10 фільмів століття
Серед опитаних режисерів був і Педро Альмодовар – культова постать іспанського й європейського кіно, автор «Все про мою матір», «Поговори з нею», «Повернення», «Біль і слава». Його фільми добре знайомі і українським глядачам: вони регулярно виходять у прокаті та на фестивалях, зокрема в Києві, Одесі та Львові.
Окрім участі в загальному голосуванні, Альмодовар погодився скласти й оприлюднити власний список із десяти найважливіших, на його думку, фільмів XXI століття. El Diario представило його як альтернативу «англосаксонському» фокусу The New York Times, підкреслюючи, що у списку Альмодовара – сильна присутність неангломовного, авторського кіно, яке часто народжується на європейських, азійських та латиноамериканських фестивалях.
Сам режисер відомий тим, що цінує емоційно насичені історії з яскравим візуальним стилем та складною психологією персонажів. Його вибір вкотре демонструє пристрасть до режисерів, які використовують кіно не лише як розвагу, а й як інструмент філософських і моральних роздумів.
Які фільми обрав Альмодовар
Особистий топ-10 Педро Альмодовара охоплює період від початку 2000-х до щойно завершеного 2025 року. Це своєрідний маршрут через головні авторські відкриття останніх десятиліть:
- «Десять» (Ten, 2002), Аббас Кіаростамі. Іранець Аббас Кіаростамі – один із найвпливовіших режисерів світового артхаусу. «Десять» – мінімалістична картина, що майже повністю відбувається в салоні автомобіля, де жінка-водій розмовляє з пасажирами. Через ці діалоги Кіаростамі розповідає про становище жінки в іранському суспільстві, поєднуючи документальну спостережливість із філософською глибиною.
- «Назви мене своїм ім’ям» (Call Me by Your Name, 2017), Лука Гуаданьїно. Італійський режисер розміщує події у північній Італії 1980-х. Це історія першого кохання між юнаком Еліо та студентом Олівером, яка стала символом ніжної, вразливої ЛГБТ-драми. Для багатьох глядачів фільм став не лише любовною історією, а й ностальгією за безтурботним літом, юністю та ще не зіпсованим досвідом поглядом на світ.
- «Тоні Ердманн» (Toni Erdmann, 2016), Марен Аде. Німецька режисерка Марен Аде розповідає про стосунки батька-жартівника та його доньки-кар’єристки, які працює в корпоративному середовищі. Фільм став феноменом Каннського фестивалю, поєднавши абсурдний гумор із болісною історією емоційного відчуження в сучасному капіталістичному світі.
- «Примарна нитка» (Phantom Thread, 2017), Пол Томас Андерсон. Американець Пол Томас Андерсон, якого вважають одним із головних режисерів сучасного Голлівуду, у «Примарній нитці» переносить глядача в світ моди Лондона 1950-х. Історія кутюр’є-тираніна у виконанні Деніела Дей-Льюїса – це водночас мелодрама, психологічний трилер і дослідження токсичних, але водночас гіпнотичних стосунків між творчістю, владою та коханням.
- «Любов» (Amour, 2012), Міхаель Ганеке. Ще одна стрічка Ганеке в списку Альмодовара – надзвичайно інтимна історія літнього подружжя в Парижі, яке стикається з тяжкою хворобою. «Любов» отримала «Золоту пальмову гілку» в Каннах і «Оскар» як найкращий фільм іноземною мовою. Її часто називають однією з найчесніших і найболючіших картин про старість та гідність.
- «Болото» (La Ciénaga, 2001), Лукреція Мартель. Аргентинська режисерка Лукреція Мартель відома як одна з провідних постатей «нового аргентинського кіно». «Болото» – історія двох родин, що проводять літо в задушливій провінції. Через метафору фізичного болота Мартель говорить про моральне застійне «трясовиння» середнього класу, расизм та закритість латинoамериканського суспільства.
- «Sentimental Value» (2025), Йоахім Трієр. Норвежець Йоахім Трієр, чиї фільми «Гучніші за бомби» та «Найгірша людина у світі» вже стали фестивальними хітами, у «Sentimental Value» знову звертається до теми пам’яті, кохання та крихкості людських зв’язків. Хоча фільм ще зовсім новий, Альмодовар уже включає його до найважливіших робіт століття – промовистий жест довіри до режисера молодшого покоління.
- «Сядь за кермо моєї машини» (Drive My Car, 2021), Рюсукe Хамаґуті. Японський режисер Хамаґуті, натхненний оповіданням Харукі Муракамі, створив тривалу, але надзвичайно делікатну драму про режисера театру, який переживає втрату дружини. Фільм, відзначений «Оскаром» за найкращий іноземний фільм, досліджує, як мистецтво і повільний діалог допомагають прожити горе.
- «Анатомія падіння» (Anatomy of a Fall, 2023), Жюстін Тріє. Французька режисерка Жюстін Тріє у своїй стрічці, відзначеній «Золотою пальмовою гілкою» в Каннах, поєднує судову драму та психологічний трилер. У центрі – письменниця, яку підозрюють у вбивстві чоловіка. Фільм став одним із найгучніших європейських релізів останніх років, і Альмодовар, схоже, бачить у ньому новий еталон інтелектуального жанрового кіно.
- «Sirāt» (2025), Олівер Лакс. Іспанець Олівер Лакс, відомий своїми повільними, майже медитативними роботами, у «Sirāt» продовжує дослідження духовних і фізичних подорожей. Його попередні фільми вже отримували нагороди на Локарнському та інших фестивалях, а тепер Лакс опиняється й у списку найважливіших режисерів для самого Альмодовара.
Як список Альмодовара відрізняється від американських рейтингів
El Diario наголошує: добірка, сформована іспанськими режисерами, разюче відрізняється від списку The New York Times, де домінує англомовне, насамперед американське кіно. У рейтингу іспанців – сильна присутність Європи, Латинської Америки, Азії та Близького Сходу. Це кіно, яке частіше показують на Каннському, Берлінському, Венеційському фестивалях, ніж у блокбастерних залах мультиплексів.
Особистий список Альмодовара ще виразніше підкреслює цю тенденцію: значна частина його фаворитів – неангломовні стрічки, а коли йдеться про англійську, то це, як у випадку з Полом Томасом Андерсоном, радше авторський, ніж студійний Голлівуд.
Для українського глядача такі рейтинги можуть стати корисною «картою» для відкриття світового кіно поза головними голлівудськими прем’єрами. Більшість названих фільмів уже показували в Україні – на кінофестивалях або в обмеженому прокаті, а зараз вони доступні на легальних онлайн-платформах. У час, коли українська аудиторія активно цікавиться європейським та азійським кіно, вибір Альмодовара й іспанських колег пропонує цілісне бачення того, які фільми справді формують обличчя XXI століття на екрані.
