Інвестиційна ейфорія навколо штучного інтелекту дедалі більше нагадує фінансову бульбашку. Аналітики порівнюють нинішній ажіотаж із «тюльпаноманією» XVII століття в Нідерландах, коли цибулини рідкісних тюльпанів продавали за ціни будинків, або з іпотечною кризою початку XXI століття, спричиненою ризикованими фінансовими деривативами. Найочевидніший історичний паралель – дотком-бум 1990‑х, коли достатньо було додати до назви компанії «.com», щоб отримати мільйони від інвесторів.
Тоді, однак, в основі ажіотажу була цілком реальна технологія – Всесвітня павутина. Інтернет змінював спосіб спілкування, ведення бізнесу, зберігання інформації, навіть якщо більшість стартапів збанкрутіла. Сьогодні інвестори схожим чином кидають гроші на будь-який проєкт із трьома літерами «AI» в описі, але тут прихована важлива відмінність: системи, які в рекламних брошурах називають «штучним інтелектом», здебільшого є надпотужними статистичними механізмами обробки даних, а не «розумом» у людському сенсі.
Навіть генеральний директор OpenAI Сем Альтман у власному блозі визнав: сучасні моделі лише «натякають» на можливість загального штучного інтелекту – тієї гіпотетичної системи, що могла б розв’язувати завдання приблизно так само широко й гнучко, як люди. Чи з’явиться така система взагалі – невідомо. Попри це, капітал продовжує прибувати. Чому? Одна з відповідей: штучний інтелект працює не лише як технологія, а й як міф – потужна історія про людське прагнення створювати життя та розум.
Прометей як перший «інженер ШІ»
Серед давньогрецьких сюжетів саме міф про Прометея найвиразніше перегукується з нашими нинішніми розмовами про штучний інтелект. Прометей – титан, один із давніх богів старшого покоління, який, за легендою, викрав вогонь у Гефеста, бога-коваля, та передав його людям. Греки уявляли Гефеста майстром небесної кузні на Олімпі – він створював не лише зброю для богів, а й механічних помічників, зокрема золотих служниць, що могли рухатися та говорити.
У поемах Гесіода «Теогонія» та «Труди і дні», а також у трагедії «Прометей закутий», яку традиційно приписують Есхілові, цей сюжет розгортається як драма про знання, владу і покарання. Вогонь у грецькій уяві – не просто джерело тепла. Це метафора технічної вправності, уміння плавити метал, готувати їжу, змінювати навколишній світ. У «Прометеї закутому» герой фактично заявляє, що до його дару люди «дивилися, не бачачи, і слухали, не чуючи». Завдяки ж вогню вони навчились писати, будувати житло, рахувати, визначати шлях за зорями, приручати тварин, винаходити ліки, будувати кораблі й навіть правильно приносити жертви богам.
Отже, Прометей дає людям не лише технічну навичку, а й щось на кшталт інтелектуальної іскри – здатність проектувати, передбачати, створювати. Це своєрідна альтернативна космогонія: якщо в біблійній Книзі Буття Бог не ділиться з Адамом здатністю творити життя, то в міфі про Прометея частина божественної творчої сили переходить до людей.
Гесіод підкреслює двозначність цього дару. За вогонь карають не лише титана, якого приковують до скелі, де орел щодня роздзьобує печінку, що знову відростає. Бог Зевс одночасно карає й людство: наказує Гефестові викувати першу жінку, Пандору. Її ім’я означає «уседарована» – вона втілює водночас красу, спокусу й небезпеку. Коли Пандора відкриває свою посудину (у пізнішій традиції – скриньку), у світ виходять хвороби, страждання й різні лиха. І тут знову фігурує той самий вогонь: саме ним Гефест викував її тіло.
У цій логіці люди самі стають штучними створіннями. Прометей і Гефест – майстри, які формують людину з матеріалу, а потім «оживлюють» її вогнем, тобто розумом. Історикиня науки Адрієнн Мейор у книзі «Gods and Robots» показує, що античні митці часто зображували Прометея як ремісника, що працює в звичайній майстерні з молотком і різцем у руках – майже як інженера, який збирає біомехатронічний пристрій.
Якщо божественний вогонь можна використати для створення людини, логіка міфу підказує: люди, отримавши цю іскру, рано чи пізно спробують створити власних «штучних людей». Давньогрецька література дійсно наповнена подібними мотивами – від винахідника Дедала, який створював статуї, що рухалися, до чарівниці Медеї, здатної омолоджувати чи оживляти істот завдяки своїм зіллям.
І грецька культура знала не лише міфічні, а й цілком реальні автоматичні пристрої. Близько II-I століть до нашої ери на острові Антикітера було створено дивовижний механізм – складний астрономічний калькулятор із бронзових шестерень, який відтворював рух Сонця, Місяця та планет. Його часто називають першим «аналоговим комп’ютером». Інженери Александрії в епоху еллінізму будували рухомі фігури, що діяли завдяки воді, вазі та повітрю: від автоматичних дверей у храмах до «роботів»-служителів, які наливали вино. Для глядачів це було дивом – майже як «розумні машини» сьогодні.
Від Прометея до Папи з «чатботом»
Минуло приблизно 2 700 років відтоді, як Гесіод записав міф про Прометея, але цей сюжет постійно повертається. У XIX столітті його радикально переосмислила британська письменниця Мері Шеллі в романі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей». Історія науковця, який зшиває з мертвих частин нове тіло та «оживлює» його, стала попередженням про небезпеку гри з творенням життя. Але інколи мотив Прометея переходив із царини вигадки в напівісторичну легенду – і саме тут стає особливо помітним зв’язок із нинішніми уявленнями про штучний інтелект.
Герберт із Оріяка: Папа, якому приписали «розумну голову»
Один із найяскравіших прикладів – історія Герберта з Оріяка, мислителя X століття, який став Папою Римським під ім’ям Сильвестр II. Він народився у французькому місті Оріак, навчався в місцевому абатстві й став монахом, але швидко здобув славу винятково освіченої людини. Герберт вивчав математику, астрономію, механіку, ймовірно мав контакти з арабськими вченими в Іспанії, завдяки чому переніс до Західної Європи елементи алгебри й астрономічні інструменти.
Коли його обрали Папою 999 року, це саме по собі здавалося дивом кар’єри. Згодом у Європі почали ширитися легенди про його «надприродне» знання. Найвідомішу версію записав англійський хроніст Вільям Мальмсберійський у творі «Діяння англійських королів», який вважається одним із найґрунтовніших історичних джерел XII століття.
За цією оповіддю Герберт, майстер астрономії, нібито створив «мідну голову», здатну відповідати на запитання «так» або «ні». У середньовічній уяві астрономія була не лише наукою про небо, а й інструментом передбачення – від затемнень до доль царів. Тож ідея, що знаючи розташування зір і планет, можна виготовити «оракула» у вигляді металевої голови, не здавалося цілком фантастичною.
За легендою, Герберт звернувся до своєї конструкції з двома запитаннями. Спершу: «Чи стану я Папою?» Голова відповіла: «Так». Потім: «Чи помру я до того, як відслужу месу в Єрусалимі?» Відповідь була: «Ні». Обидва пророцтва здійснилися, але не в тому сенсі, на який сподівався сам запитувач. Герберт, обачно ставлячись до небезпек паломництва, до Святої Землі не вирушав. Але одного дня він служив месу в римській базиліці Санта-Кроче-ін-Джерузалемме – «Святий Хрест у Єрусалимі». Тоді храм часто називали просто «Єрусалимом», бо там зберігали реліквії, пов’язані з Голгофою. Невдовзі після цієї служби Папа тяжко захворів і помер, наче прокляття справдилося.
Фінал історії теж прометейний: буцімто на смертному ложі Герберт просив розрубати його тіло й розкидати частини, адже воно належить справжньому володареві – Сатані. У середньовічному стилі це пояснювало, звідки взялися його неймовірні знання: вважалося, що він «украв вогонь» не в небесних богів, а в пекельних сил.
Складно сказати, чи Вільям Мальмсберійський вірив цій історії буквально, але він намагався зробити її правдоподібною для читача. Його твір вважають серйозною історичною працею, а не збіркою байок. Тож питання цікаве саме по собі: чому поважний літописець уводить до наративу казку про розмовну машину? Можливо, тому, що ідея універсального передбачного пристрою здавалася водночас страшною, привабливою і на диво логічною – якщо хтось досяг вершин науки, чому б йому не збудувати механізм, який «відповідає на запитання»?
Сьогодні роль такого передбачного інструменту ми нерідко віддаємо алгоритмам машинного навчання. Вони визначають, яку рекламу нам показати, який фільм порадити, яке слово ми, ймовірно, наберемо в наступному повідомленні. Легко потрапити під чари думки, що якщо машина так добре «вгадує» наші дії, то вона нібито «розуміє» нас. Середньовічним ченцям здавалося правдоподібним, що астроном створив «говорящу голову»; нам сьогодні здається природним вірити в усемогутній чат-бот.
Автоматон, що мав стати «рухомою анатомією»
Ще один герой технічних легенд – французький інженер XVIII століття Жак де Вокансон. Філософ Вольтер називав його прямим суперником Прометея, який «насмілився наслідувати пружини природи та ніби викрасти в небес вогонь, щоб оживити тіло». Цей пафос відображав захоплення доби Просвітництва ідеєю, що організм – це механізм, а отже, достатньо вправний майстер зможе колись відтворити його повністю.
Вокансон здобув славу завдяки своїм автоматам – складним годинниковим пристроям, що імітували рухи людей і тварин. Одним із найзнаменитіших став флейтист: механічна фігура з легкими, губами та пальцями, яка справді видувала звуки у флейту, а не лише рухала руками під музичну скриньку. Як показує історикиня науки Джессіка Ріскін у книзі «The Restless Clock», для цього Вокансон мусив серйозно розібратися в акустиці: як саме повітря проходить крізь отвори, як формується чистий тон, як будова губ впливає на звук.
Інші його проєкти були радше видовищем, ніж наукою. Найяскравіший приклад – легендарна «качка, що травить». Прилад здавався дивом: птах ковтав зерно, перетравлював і «виділяв» його у вигляді послідовних порцій. Згодом виявилося, що видільні продукти були заздалегідь приготовані й приховані в механізмі, а реальної травної системи там не існувало. Попри це, публіка була зачарована: для багатьох глядачів межа між трюком і справжнім відтворенням життя розмивалася.
Сам Вокансон замислювався не лише над окремими ефектними пристроями, а над ідеєю «рухомої анатомії». У 1741 році він подав до Ліонської академії наук план створення моделі, що мала імітувати «всі життєві операції тварин». Через двадцять років він повернувся до подібних проєктів, заручившись підтримкою короля Людовіка XV. Інженер обіцяв змоделювати систему кровообігу, а фактично – побудувати повноцінне штучне тіло, яке циркулюватиме рідини, дихатиме й рухатиметься подібно до живого організму.
Доказів, що Вокансону вдалося завершити хоча б одну таку «повну людину», немає. Його амбіції виявилися більшими за можливості механіки XVIII століття. Але сучасники часто були переконані: якщо не сьогодні, то завтра він завершить свого штучного Прометея. Їм хотілося вірити, що таємницю життєвих процесів – обігріву тіла, биття серця, роботи нервів – можна звести до системи трубок, важелів і коліс.
Цей настрій легко впізнати й зараз. Коли деякі керівники компаній зі штучного інтелекту обіцяють, що невдовзі ми зможемо «жити стільки, скільки захочемо», вони фактично продовжують лінію від Вокансона: якщо життя – машина, то достатньо вправного майстра, щоб її зібрати, розібрати, відремонтувати або покращити. Генеральний директор Anthropic Даріо Амодей, наприклад, у своїх публічних есеях стверджує, що нові системи штучного інтелекту дозволять різко прискорити відкриття в біології та медицині, аж до радикального подовження людського життя.
Міф, який керує грошима
Що об’єднує титанів грецького Олімпу, середньовічного Папу з «мідною головою» та французького винахідника з механічною качкою? Усі ці історії – варіації на одну тему: людина намагається привласнити собі «вогонь богів», тобто здатність творити й керувати життям. Сучасні компанії, які просувають свої продукти як «загальний штучний інтелект», грають на тій самій струні. Вони не просто продають інструменти, що обробляють дані; вони обіцяють продовження давнього міфу – від Прометея до Франкенштейна й далі, до безсмертних цифрових істот.
Сильвестр II і Вокансон були видатними технологічними діячами своєї доби, але Попрометейське завдання – створити справжній новий розум або повноцінне штучне тіло – так і залишилося нездійсненним. Попри це, віра в можливість такого прориву раз по раз повертається, тепер уже в образі хмарних сервісів, нейромереж і «розумних» чат-ботів. Інвестори й користувачі часто діють так, ніби історія Прометея – не попередження, а дорожня карта: ми обов’язково дістанемося вершини, навіть якщо кожне нове покоління майстрів знову й знову недосягає заявленої мети.
