Захоплююче фото, зроблене астронавтами з орбіти, розкриває погляду тріо стародавніх “чорних мез”, що компактно розташувалися в пустелі Сахара. Ці темні геологічні утворення не лише вражають своєю присутністю, а й відіграють неабияку роль у формуванні рідкісних піщаних дюн навколо себе, створюючи водночас несподівану “зону, вільну від піску”.
Загадка пустельних столів
Ці пласковерхі підвищення, відомі як мези, розташовані приблизно за 13 кілометрів на північний захід від міста Героу, що знаходиться у південній частині Мавританії. Героу – це невеличке місто, де проживає близько 22 тисяч людей, типове для цього віддаленого африканського регіону, відомого своїми безкраїми піщаними та кам’янистими просторами. Мези складаються з пісковика і різко здіймаються над навколишніми рівнинами, сягаючи висоти від 300 до 400 метрів над поверхнею землі. Найбільша з цих трьох має приблизно 9,5 кілометрів у найширшій точці, а четверта меза знаходиться трохи на північ від тріо, але розташована за межами знімка.
Таємниця чорного відтінку
Примітний темний колір цих округлих гір – це результат так званого “гірського лаку” – чорного глиняного покриття, насиченого оксидами марганцю та заліза. Цей лак формується на відкритих, посушливих скелях протягом тисячоліть. За даними Обсерваторії Землі NASA, це унікальне покриття, ймовірно, було частково закріплене мікроорганізмами і складається з численних мікрометрових нашарувань, як стверджує Science Direct. Гірський лак не лише надає мезам характерного вигляду, а й є своєрідним свідченням давніх кліматичних та біологічних процесів.
Піщані скульптури та зона тиші
На захід від мез (ліворуч на фотографії) розкинулася пустельна кам’яниста рівнина, напрочуд позбавлена піщаних валів. Це створює вражаючий візуальний контраст. Однак на схід від цих пласких гір можна спостерігати кілька значних дюн, що немовби розтікаються від чорних скель, утворюючи довгий, хвилястий шлейф. На знімку виділяються два основні різновиди піщаних утворень. Перший – це рідкісні “дюни-скелелази”, більші, гребенеподібні нагромадження піску, які накопичилися вздовж східних стін мез. Другий тип – це “барханні дюни”, які зустрічаються частіше і складають смугастий хвіст, що тягнеться від мез. В обох випадках піщані пагорби мають характерний червонувато-жовтий відтінок, що додає пейзажу особливого колориту.
Піщані дюни формуються лише на східному боці мез, оскільки вітер переважає з цього напрямку, несучи з собою пісок, який потім затримується на схилах, що оточують чорні скелі. Нагромадження піску на захід від цих підвищень не відбувається через явище, відоме як “вітрове вивітрювання” або “скоурінг”. Цей процес є результатом надшвидких вихорів у вітрі, що стискається між мезами, які відганяють пісок від пласких гір, створюючи таким чином згадану зону, вільну від піску, як пояснює Обсерваторія Землі.
Відгомін палеозойської доби
Інший знімок астронавтів, зроблений у 2014 році, показує цей незвичайний ефект на значно більшій території. На цьому кадрі видно, що барханні дюни тягнуться набагато далі від мез, а також інше велике пласковерхе утворення розташоване ще східніше. Під час палеозойської ери, що охоплювала період від 541 до 251,9 мільйона років тому, усі ці мези, ймовірно, були фрагментами єдиної колосальної скельної формації. Тисячоліття водної та вітрової ерозії поступово розбили її на окремі елементи, створивши пейзаж, який ми бачимо сьогодні.
Ця давня формація могла мати схожість зі структурою Рішат – величезним комплексом концентричних гірських кілець, також відомим як “Око Сахари”. Ця видатна геологічна пам’ятка розташована в Мавританії приблизно за 460 кілометрів на північ від Героу і є однією з найзагадковіших і найбільш досліджуваних природних див пустелі.
Мези – світові та космічні ландшафти
Мези зустрічаються по всій земній кулі, але особливо велика їх концентрація спостерігається в Сахарі, а також у деяких регіонах США, таких як Колорадо, Нью-Мексико, Юта та Арізона, за даними Служби національних парків. Ці унікальні рельєфні форми є не лише земною особливістю. Навіть на Марсі мези становлять помітну геологічну ознаку, де вони були вирізані з поверхні Червоної планети мільярдами років вітрової ерозії, як повідомляє Space.com.
