Коли режисер Джеймс Кемерон починав кар’єру, кожен його фільм змінював уявлення про блокбастер – від першого фотореалістичного комп’ютерного персонажа у «Безодні» до проривного морфінгу в «Термінаторі 2», від масштабного поєднання цифрових ресурсів і практичних декорацій у «Титаніку» до революційної технології перформанс-капу в «Аватарі» і «Шляху води». І саме тому дивно бачити, як майстер наймасштабніших кінопригод трохи кружляє на місці у новому фільмі: «Аватар: Вогонь і Попіл». Це не просто продовження попередніх епізодів – це й відчутне падіння стандарту порівняно з тим, до чого Кемерон звик глядачів протягом останніх десятиліть.
«Аватар: Вогонь і Попіл» розгортає тему відновлення після війни – як спільноти та окремі люди переформатовують себе після втрат та травм. Але режисер, який звик пропонувати технологічні й візуальні інновації, цього разу більше обертається вглиб уже знайомої міфології, ніж рухається вперед із новими розв’язками й ідеями. Замість свіжого переосмислення історії чи технологічного буму ми отримуємо багато повторів попередніх сцен і динамік, іноді настільки ж повторюваних, як і образи героїв.
Де фільм відчувається слабким
Найбільша вада «Вогню і Попілу» – це не брак сцен боїв чи ефектів сам по собі, а відчуття, що Кемерон вирішив зануритися в рефлексію над втратою замість того, щоб запропонувати нову міфологію чи масштабну інновацію. Багато сцен перегукуються з «Шляхом води» – ті самі емоційні й сюжетні рухи, ті самі «акційні удари» – але в меншому масштабі, а іноді й у втраті інтенсивності. Центральні персонажі, яких побудовано як архетипи, намагаються тягти на собі епічну драму, але їм бракує складності: наприклад, Спайдер – із зовнішністю й енергією, що нагадує дитячих героїв із більш ранніх фільмів – як головний герой іноді виглядає недоростком, і його конфлікти не завжди викликають щире співчуття.
Особливо важко дивитися на те, як витрачено потенціал таких елементів, як Пайакан – тулькун, що в «Шляху води» був джерелом глибинних емоцій. Тут він потрапляє в побічну «судову» сюжетну лінію з паперовими субтитрами на кшталт «Papyrus», і сила його історії слабне. Кемерон зосереджується на обговоренні того, як спільноти реагують на знищення: частина з них адаптується, частина радикалізується, але школа думок, яку пропонує режисер, іноді здається надто спрощеною.
Візуальна сторона та технології
Технічно фільм не опускає планки: композиція кадрів, масштабні сцени бою, робота з візуальними ефектами та цифровими персонажами залишаються на високому рівні. Проте відсутній той «пробивний» ефект, який супроводжував перші «Аватари». Найцікавіші нововведення пов’язані з Мангкван – їхній флот повітряних кораблів із вигнутими щупальцями та дивні архітектури попільних територій справді вражають. Також є кілька ефектних моментів, наприклад сцени з механічним екзоскелетом у виконанні Еді Фалько, що нагадують сцени з «Чужих», або дизайн повітряних суден племені Вітрових Торговців.
Перформанс-капітура і акторська робота
Сіґурні Вівер, граючи істоту Кірі, знову демонструє дивовижну відданість перформанс-капітійній техніці: її робота підтверджує, що сучасна акторська майстерність нерозривно пов’язана з технологією захоплення руху. Сам Ланг у ролі Куаріча отримує один із найцікавіших драматичних матеріалів, демонструючи, як персонаж може одночасно залишатися фанатично жорстким і відтак виявляти несподівану пластичність у стосунках. Інші ролі, зокрема Сам Вортінґтон і Зої Салдана, виконані на достойному рівні, але драматичні дуги їхніх персонажів інколи розпливаються через величезну кількість сюжетних ниток.
Контекст і що варто знати
Джеймс Кемерон – канадсько-американський режисер, відомий не лише блокбастерами, але й інноваціями у візуальних ефектах. Його фільми кілька разів змінювали стандарти кіноіндустрії: «Титанік» (1997) став одним із найкасовіших фільмів усіх часів, «Термінатор 2» (1991) перевів комп’ютерну анімацію на новий рівень, а «Аватар» (2009) – першим широко застосував сучасні методи перформанс-капітації для створення переконливих цифрових персонажів. Цей контекст важливий, бо саме на ньому ґрунтуються очікування: ім’я Кемерона автоматично накладає планку інновації й емоційного масштабу.
Пандора – вигадана екзопланета із складним біосоціальним зв’язком, в центрі якого стоїть Ейва – концепція, яка поєднує ідею природи як мережі взаємозалежних істот, і духовність корінних народів. У реальному світі такі концепції нагадують традиційні вірування багатьох корінних народів, котрі вбачають у Землі живий організм; Кемерон переосмислює це через наратив екологічного конфлікту з колонізаторами. РДА у фільмі – корпорація, що виступає як метафора колоніалізму й ресурсної жадібності, поняття добре знайоме українському читачеві в контексті екологічних дискусій і боротьби за природні ресурси.
Кому сподобається фільм, а кому – ні
Побачивши «Аватар: Вогонь і Попіл», прихильники франшизи, які цінують естетику Пандори, масштабні сценографічні рішення ідеї «сім’ї, що тримається разом», знайдуть багато елементів до вподоби. Люди, які йдуть у кіно за новими технологічними трюками або за свіжою міфологією, можуть відчути розчарування: цього разу Кемерон більше займається внутрішніми переживаннями персонажів і соціальною рефлексією, ніж глобальними інноваціями.
Попри це кінематографічно фільм залишається видовищним – варто дивитися на великому екрані, аби відчути масштаб і текстуру його світу. Водночас «Вогонь і Попіл» виглядає як робота режисера, що перебуває між амбіцією довершити багатотомну сагу й бажанням зробити паузу, щоб переосмислити курс. Чи це крок уперед, чи коло в розвитку серії – питання, яке кожен глядач розв’яже для себе особисто.
Фільм має вихід у прокаті 19 грудня від 20th Century Studios.
