Нове дослідження показує, що Суецька затока, яка частково розділяє Африку й Азію, усе ще повільно розходиться – процес, який геологи раніше вважали майже завершеним. За оцінками авторів роботи, рифт уздовж затоки продовжує розширюватися приблизно на 0,5 мм на рік.
Що виявили вчені
Геологи відстежили сліди тектоничної активності на ділянці приблизно 300 км уздовж рифта. Вони зібрали кілька типів свідчень – рельєф, особливі профілі річок, котрі перетинають породні масиви, і підняття коралових рифів, що колись формувалися на рівні моря під час теплих міжльодовикових періодів, а нині підняті до 18,5 м над поверхнею затоки. Ці ознаки неможливо пояснити лише ерозією – вони вказують на тривалу, хоч і повільну, тектонічну деформацію.
Як тлумачать ці дані
Автори статті, опублікованої 3 листопада в журналі Geophysical Research Letters, стверджують, що традиційна картина – рифт або “успішний” (формує океан) або “невдалий” (повністю згасає) – надто спрощена. На їхню думку, Суецький рифт не припинив діяти 5 мільйонів років тому, коли переважні рухи плит змістилися в бік Мертвої моря; він просто сповільнився. Провідний автор дослідження, Давід Фернандес-Бланко, науковець Інституту глибоководних наукових і інженерних досліджень при Китайській академії наук, зазначає – існує проміжний шлях розвитку рифтів, коли розходження триває, але на значно повільнішій швидкості.
Про геологічний контекст
Суецька затока виникла близько 28 мільйонів років тому, коли Аравійська плита відсунулася від Африканської – процес, що зазвичай призводить до утворення нових океанських басейнів. Коли розходження триває, кора розтягується та тоншає, утворюючи рифтову зону; якщо процес продовжується, рифт може перерости в молоду океанську жолобину. Якщо він припиняється — залишається затока чи долина. У випадку Суецької затоки початковий інтенсивний етап рифтингу змінився на довготривалу слабшу активність.
Чому це важливо
По-перше, постійна, хоч і слабка, деформація означає, що регіон може виявляти вищу сейсмічну небезпеку, ніж вважали раніше. Маленькі підйоми берегів, місцеві землетруси й ознаки активних розломів – усі ці явища слугують попереджувальними сигналами для інфраструктури й населення регіону. По-друге, вчені пропонують переглянути статус інших так званих “невдалих” рифтів – сучасні методи вимірювання можуть виявити повільні процеси, які раніше лишалися непоміченими.
Паралелі та порівняння
Автори дослідження порівнюють нинішню швидкість розширення Суецької затоки з нинішнім розтягуванням на заході США, відомим як провінція Basin and Range – область, де розтягнення земної кори сформувало систему чергувань гір та улоговин. Такі порівняння допомагають зрозуміти, як повільне розходження може поступово змінювати ландшафт і створювати нові геоморфологічні структури.
Геологічна карта й термінологія тут важливі для розуміння процесу – рифтова зона означає область розтягнення кори, а трансформні розломи, як Мертве море, змінюють напрям напруг і можуть переключати головні зони деформації. Мертве море лежить у складі Великої рифтової долини – довгої тектонічної системи, що простягається вздовж східного узбережжя Середземномор’я і має суттєве історичне та природне значення для регіону. Провінція Basin and Range у США – це приклад того, як тривале розтягнення формує чергування гірських хребтів і пустельних улоговин.
Результати цього дослідження спонукають вчених придивитися до інших зон, які вважалися геологічно “законсервованими” – можливо, Земля зберігає більше повільних, але тривалих рухів, ніж шукали раніше.
