Народна артистка України Олена Хохлаткіна, відома своїми ролями у фільмах «Памфір» та горорі «Конотопська відьма», а також як акторка Національного драматичного театру імені Івана Франка, поділилася своїми думками про роботу в кіно та театрі. Раніше Хохлаткіна п’ятнадцять років була однією з провідних актрис Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру, а після повномасштабного вторгнення Росії разом з родиною переїхала до Києва, де продовжила свою творчу діяльність. Нещодавно, 27 листопада, у прокат вийшов фільм «Потяг до Різдва», в якому акторка зіграла одну з ролей.
Різдвяна стрічка
Олена Хохлаткіна розповіла, що пройшла складний триетапний кастинг для участі у фільмі «Потяг до Різдва». На той момент вона не була обізнана з проєктом та не бачила першої частини стрічки. У сучасному українському кінематографі за акторкою закріпилася певна ніша – вона часто втілює образи «вредної та характерної жіночки 50+». Саме таку героїню вона зіграла і в цій картині. Її персонаж належить до тих, хто, можливо, нелегко, але поступово відмовляється від залишків радянської ментальності. Це покоління ще має відбитки старої системи. Роль, хоч і невелика, суттєво впливає на сюжет, викликаючи зміни як у самій героїні, так і в загальній канві подій. Акторка зауважує, що такі швидкі перевтілення можливі лише в кіно чи книгах, тоді як у реальному житті процеси змін відбуваються значно повільніше. За сюжетом, її героїня традиційно святкує Різдво 7 січня, і їй складно прийняти святкування 25 грудня, як це робить більшість українців сьогодні.
Ця історія є частково і особистою для Олени Хохлаткіної, адже традиції її сімʼї також були повʼязані зі святкуванням Різдва 7 січня. Їй знадобилося два роки, щоб разом з дітьми перейти на святкування Різдва 25 грудня, разом з усім світом. В історії її героїні є повчальний момент: її день народження припадає на 7 січня, і раніше ця дата збігалася зі святкуванням Різдва, об’єднуючи родину. Тепер вона турбується, що діти приїдуть на Різдво 25 грудня, а 7 січня її день народження вже не буде таким урочистим. Проте, її героїня в підсумку приймає сучасні реалії та долучається до «світу добра».
Перехід українців на святкування Різдва 25 грудня є важливим культурним та ідентичнісним кроком. Історично, Українська Православна Церква та деякі інші християнські громади в Україні дотримувалися юліанського календаря, згідно з яким Різдво відзначалося 7 січня. Однак, у контексті європейської інтеграції та прагнення відійти від впливів, асоційованих з Росією, значна частина українського суспільства та церковних структур (зокрема, Православна Церква України та Українська Греко-Католицька Церква) перейшли на новоюліанський або григоріанський календар, синхронізуючи Різдво з більшістю західного світу. Ця зміна є не просто календарною реформою, а символом відмежування від радянського минулого та підтвердженням європейського цивілізаційного вибору України, підкреслюючи спільні цінності з європейськими народами.
Дитинство
Акторка поділилася спогадами про особливі різдвяні традиції своєї родини. Вона виросла у Херсонській області, в селищі Білозерка, яке, на жаль, зараз сильно постраждало від російських окупантів, попри те, що знаходиться на підконтрольній Україні території. Коли Хохлаткіна була дитиною, її родина співала колядки. Різдво завжди було великим святом, навіть попри те, що її сім’я не була глибоко церковною. На столі були традиційні 12 страв, запалювали свічки, звучали привітання та молитви до Христа. Особливою традицією було святкування Маланки, в якому брала участь уся родина. Всі ці звичаї та любов до свят передалися їй з дитинства.
Білозерка – селище міського типу в Херсонській області, розташоване поблизу обласного центру. Під час повномасштабного вторгнення Росії воно зазнало тимчасової окупації та значних руйнувань внаслідок постійних обстрілів. Згадка про її рідне селище підкреслює трагічний вплив війни на життя та спадщину українців.
Маланка, або Щедрий Вечір, – це давнє українське народне свято, яке відзначається напередодні Нового року за юліанським календарем (13 січня, за григоріанським – 14 січня). Це свято є яскравим вираженням української культури, що поєднує дохристиянські звичаї та пізніші народні традиції. Під час Маланки люди перевдягаються у різні маски та костюми, часто зображуючи тварин, міфічних істот або традиційних персонажів, як-от Маланка (дівчина, переодягнена в хлопця) та Василь (хлопець, переодягнений у дівчину). Ряджені ходять від хати до хати, співають щедрівки, виконують жартівливі сценки, бажають господарям добробуту та врожаю, а натомість отримують частування та гроші. Найпишніші святкування Маланки відомі, зокрема, на Буковині, де традиції зберігаються з особливою ретельністю та розмахом. Це свято символізує оновлення, достаток та єдність громади.
Памфір
Фільм «Памфір», де Олена Хохлаткіна виконала одну з центральних ролей – матері головного героя, також має зв’язок з традиціями Маланки. Відомо, що режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук ретельно відбирав акторів, переважно з західних регіонів України, і Хохлаткіна була «щасливим винятком» з цього правила. Акторка підтверджує, що участь у таких стрічках та нагороди за них суттєво змінили її акторську кар’єру і, в першу чергу, її саму. Вона стала більш усвідомлено підходити до вибору ролей та проєктів. «Памфір» для неї – це висока планка, вона вважає його одним з найкращих українських фільмів. Акторка висловила жаль через ситуацію з висуненням фільму на Шевченківську премію, коли в той рік нагороду в галузі кінематографії не присудили через внутрішні конфлікти. Попри це, для неї цей фільм залишається «акторським щастям».
Дмитро Сухолиткий-Собчук проводив складний процес відбору акторів, який тривав п’ять років. Режисер зізнавався, що спочатку мав інший акторський склад, але після того, як знайшов свого Памфіра – Олександра Яцентюка, він повністю змінив увесь акторський ансамбль, зокрема і його родину. Хохлаткіна зазначила, що попри інші спільні роботи з Сухолитким-Собчуком, люди все одно переважно згадують саме «Памфір» та її роль у ньому, а також її «перемогу» над власним східняцько-південним діалектом, яким вона розмовляла все життя. Коли вона вперше переглядала фільм, то не мала жодних претензій до акторської гри жодного персонажа, включно з власною роботою, що є рідкістю для неї як для найсуворішого критика самої себе. Акторка впевнена, що успіх був результатом величезної праці, сильного бажання та унікальної репетиційної експедиції, що дозволило гармонійно поєднати всі складники.
«Памфір» – українська драма 2022 року режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, що розповідає історію чоловіка, який повертається додому на Буковину і заради сім’ї змушений знову вступити на шлях контрабанди. Фільм був представлений на Каннському кінофестивалі та отримав високі оцінки критиків за свою автентичність, глибину та візуальний стиль. Дмитро Сухолиткий-Собчук відомий своїм документальним підходом до кіно та глибоким дослідженням української культури. Шевченківська національна премія є найвищою державною нагородою України за видатні досягнення у галузі культури та мистецтва. Згадка про подолання діалекту акторкою свідчить про високий професіоналізм та прагнення до максимальної автентичності у ролі.
Конотопська відьма
У житті Олени Хохлаткіної «Конотопська відьма» з’являлася вже тричі. Перше знайомство відбулося ще в шкільні роки з твором Квітки-Основʼяненка. Потім, коли акторка була студенткою, вона брала участь у масовці гучної музичної вистави за цим твором у Херсонському театрі імені Миколи Куліша. Згодом «Конотопська відьма» знову зустрілася їй у Києві, вже у постановці Івана Уривського. А нещодавно акторці запропонували роль у фільмі «Конотопська відьма» за сучасним сценарієм, де її героїня – Олена – була абсолютно новою. Вона поставилася до цього як до «творчої пригоди».
Акторка підкреслює, що мова йде не про пряму інтерпретацію класичного твору, який всім відомий. Вона розглядає сучасні адаптації як творчу фантазію, де митці можуть пропонувати власні версії та роздуми на основі класичного матеріалу. До таких проєктів вона ставиться як до можливості для творчого експерименту, а не як до порівняння з оригіналом.
Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) – видатний український письменник, драматург, один із засновників нової української прози. Його сатирична повість «Конотопська відьма», написана у 1833 році, є яскравим зразком української літератури, що висміює людські вади, забобони та бюрократичну глупоту на тлі сільського життя Конотопщини. Конотоп – місто в Сумській області, відоме своєю історією та асоціацією з цим літературним твором, що надає йому особливого колориту. Іван Уривський – сучасний український театральний режисер, відомий своїми сміливими та оригінальними інтерпретаціями класичних творів, що вирізняються модерним баченням та потужною візуалізацією. Його постановки, зокрема «Конотопська відьма» у Національному драматичному театрі імені Івана Франка, здобули велику популярність.
Критика
Театральна постановка «Конотопської відьми» Івана Уривського здобула шалену прихильність публіки, тоді як кіноверсія фільму отримала багато критичних відгуків. Олена Хохлаткіна позитивно ставиться як до професійної критики, так і до глядацьких відгуків. Вона вважає, що навіть негативні коментарі сприяють тому, аби подія жила, і люди знали про неї. На прем’єрі фільму «Конотопська відьма» акторка усвідомила, що стрічка виконала свою місію. Вона зізналася, що, попри те, що це може дивно звучати з вуст жінки та матері, її радували смерті ворогів на екрані.
Зал аплодував кожній смерті ворога у фільмі, глядачі сприймали це «на ура», лунало багато «браво» та оплесків. Акторка вважає, що в цьому є терапевтичний ефект для людей в тилу, тих, хто не на фронті, але бачить на екрані загибель своїх ворогів.
Під час війни мистецтво часто виконує функцію психологічної підтримки та катарсису для суспільства. Реакція глядачів на фільм «Конотопська відьма» є яскравим прикладом того, як мистецький твір може виступати засобом вираження колективних емоцій – гніву, болю, бажання справедливості та відплати. Для людей, які щоденно живуть під загрозою та переживають втрати, екранне знищення антагоністів може надавати символічне звільнення, дозволяючи прожити та сублімувати агресію. Цей «терапевтичний ефект» кіно сприяє консолідації національного духу та допомагає громаді впоратися з психологічним навантаженням війни.
Майбутні проєкти
Наразі Олена Хохлаткіна не може розголошувати деталі своїх нових проєктів, але повідомила, що нещодавно завершила роботу над черговою стрічкою з Дмитром Сухолитким-Собчуком. Вона припускає, що саме режисер першим розповість про це, коли настане слушний час, адже і цей проєкт, як і інші роботи Сухолиткого-Собчука, мав складний шлях створення. Акторка описує майбутній фільм як історію «про нас, про нашу памʼять, про сучасних українців, дотичних до війни так чи інакше». Однак вона наголошує, що це не фільм «про війну», і вона принципово не бере участі у стрічках, що безпосередньо висвітлюють сучасні військові дії.
На запитання про коректність та етичність зйомки кіно про війну зараз, акторка відповіла, що не має однозначної відповіді, і ніхто її не має. Вона зазначила, що її турбують відгуки військових щодо деяких фільмів та серіалів, які зараз знімаються про війну. Хохлаткіна згадала епізод зі зброєю та небезпекою в одному зі своїх фільмів, де команді довелося надзвичайно ретельно працювати, щоб не образити військових легковажним чи казковим поводженням зі зброєю або вибуховими предметами. Вона підкреслила, що це дуже делікатна тема, яка вимагає обережності, залучення військових консультантів та максимальної природності в кадрі. Акторка вважає, що зараз своєю непрофесійністю чи недолугістю можна завдати комусь справжнього болю.
Етичні аспекти зображення війни у мистецтві є предметом активних дискусій. Передчасні або поверхові фільми про поточний конфлікт можуть мимоволі спотворити реальність, тривіалізувати страждання або експлуатувати травми тих, хто їх пережив. Відповідальні митці прагнуть збалансувати художнє вираження з глибокою повагою до учасників подій та їхнього досвіду. Залучення військових консультантів, ретельне дослідження матеріалу та фокус на багатогранності людських доль замість сенсаційності є необхідними для створення правдивих та значущих творів. Рішення Олени Хохлаткіної уникати участі у фільмах про сучасну війну підкреслює її розуміння цієї складності та прагнення до глибокого, а не поверхневого осмислення впливу конфлікту на суспільство.
