Джеймс Дьюї Вотсон, американський молекулярний біолог, чиє ім’я нерозривно пов’язане з відкриттям структури ДНК, відійшов у вічність 6 листопада 2025 року у віці 97 років. Це епохальне досягнення, за яке він разом із колегами отримав Нобелівську премію з фізіології або медицини 1962 року, неможливо переоцінити. Воно розкрило механізми функціонування генів та заклало фундамент для формування таких наукових напрямів, як молекулярна біологія та еволюційна філогенетика. Його спадок надихнув численних дослідників, зокрема й мене, на наукові звершення та керівництво біоінформаційним та функціонально – геномним дослідницьким центром.
Вотсон був також відомий як відверта та суперечлива особистість, яка докорінно змінила підходи до висвітлення наукових здобутків. Він став першим видатним Нобелівським лауреатом, хто запропонував широкій публіці шокуюче особистий та невідфільтрований погляд на жорстокий і конкурентний світ наукових пошуків.
Шлях Вотсона до розгадки гена
Свій академічний шлях Вотсон розпочав у Чиказькому університеті у віці 15 років, маючи початковий намір присвятити себе орнітології – вивченню птахів. Однак після прочитання книги Ервіна Шредінгера “Що таке життя?”, збірки публічних лекцій, присвячених хімії та фізиці функціонування клітин, його зацікавлення стрімко перемкнулося на одне з найвагоміших питань біології того часу – із чого складаються гени.
У той період було відомо, що хромосоми – складні утворення з білка та ДНК – є носіями спадковості. Проте більшість учених були переконані, що саме білки, які складаються з двадцяти різних будівельних блоків, відіграють цю роль, а не ДНК з її чотирма основними елементами. Ситуація кардинально змінилася після експерименту Ейвері – Мак-Леода – Мак-Карті 1944 року, який продемонстрував, що саме ДНК є молекулою – носієм спадкової інформації. Це відкриття миттєво перемістило основний фокус досліджень на глибинне вивчення будови та функцій ДНК.
Вотсон здобув докторський ступінь із зоології в Індіанському університеті у 1950 році, після чого провів рік у Копенгагені, вивчаючи віруси. На конференції у 1951 році він зустрівся з біофізиком Морісом Вілкінсом. Під час доповіді Вілкінса про молекулярну будову ДНК, Вотсон побачив попередні рентгенівські знімки ДНК, які спонукали його поїхати до Кавендіської лабораторії Кембриджського університету. Ця лабораторія, відома своїми революційними відкриттями у фізиці, стала місцем, де Вотсон мав намір розгадати таємницю структури ДНК. Саме там він познайомився з фізиком, що перекваліфікувався в біолога, – Френсісом Кріком, і між ними одразу виникла міцна співпраця, зумовлена спільними науковими інтересами.
У 1953 році Вотсон і Крік оприлюднили свої визначні результати щодо будови ДНК у престижному науковому журналі Nature. У цьому ж випуску Nature були опубліковані ще дві праці про структуру ДНК: одна – у співавторстві з Вілкінсом, інша – у співавторстві з хіміком та рентгенографом Розалінд Франклін. Саме Франклін зробила рентгенівські знімки кристалів ДНК, які містили незамінні дані для розшифровки її структури. Її наукові напрацювання, у поєднанні з дослідженнями членів Кавендіської лабораторії, привели до присудження Нобелівської премії з фізіології або медицини 1962 року Вотсону, Кріку та Вілкінсу.
Нагорода та неоднозначність
Незважаючи на те, що Вотсон і Крік були обізнані з тим, що надважливі рентгенівські знімки Франклін циркулювали у внутрішньому звіті Кавендіської лабораторії, вони не вказали її внесок у своїй знаменитій публікації в Nature 1953 року. У 1968 році Вотсон видав книгу, де описав події, що передували відкриттю структури ДНК, з власної перспективи. У ній він мінімізував внесок Франклін та використовував сексистські формулювання, говорячи про неї. Лише в епілозі книги він визнав її внесок, проте без належного повного згадування її визначальної ролі у цьому відкритті.
Деякі історики стверджували, що виправданням невключення Франклін до списку авторів було те, що її роботи на той час ще не були опубліковані і вважалися “загальновідомими” у Кавендіській лабораторії, оскільки дослідники, які працювали над проблемою ДНК, регулярно обмінювалися даними. Однак привласнення даних Франклін та їхнє використання у формальній публікації без згадки про авторство або дозволу тепер розглядається як відомий приклад неетичної поведінки у науці та, зокрема, у ставленні чоловіків – колег до жінок у професійному середовищі.
Протягом десятиліть, що минули з моменту присудження Нобелівської премії Вотсону, Кріку та Вілкінсу, Розалінд Франклін часто переосмислюється як феміністична ікона. Чи підтримала б вона таке позиціювання, залишається невідомим, адже неясно, як би вона поставилася до того, що її обійшли Нобелівською премією, а її внесок применшувався у викладі подій Вотсоном. Проте однозначно зрозуміло, що її робота була критично важливою та незамінною, і тепер вона широко визнана як рівноцінний співавтор у розшифровці структури ДНК.
Майбутнє наукової співпраці
Чи змінилися підходи та поведінка щодо молодших колег і співавторів за роки, що минули з часів присудження Нобелівської премії Вотсону та Кріку?
У багатьох випадках університети, наукові установи, грантодавчі організації та рецензовані журнали запровадили чіткі політики для прозорого визначення та вшанування роботи й внеску всіх дослідників, залучених до проєкту. Хоча ці правила не завжди спрацьовують бездоганно, наукове середовище помітно еволюціонувало, ставши більш інклюзивним. Ця трансформація, ймовірно, обумовлена усвідомленням того, що жоден індивідуум рідко здатен самотужки розв’язати складні наукові завдання. Крім того, у випадку виникнення проблем, сьогодні існує значно більше формальних механізмів для пошуку їхнього врегулювання.
Системи вирішення спорів можна знайти у рекомендаціях для авторів від журналів, професійних асоціацій та установ. Існує також журнал “Accountability in Research”, присвячений вивченню та критичному аналізу практик і систем, що сприяють підтримці доброчесності у наукових дослідженнях. Розробка керівництв для вчених, установ та грантодавців щодо структурування авторства та відповідальності становить значний прогрес у забезпеченні справедливості та етичних процедур і стандартів.
У моїй власній кар’єрі траплялися як позитивні, так і негативні випадки. Вони варіювалися від включення до авторства наукових праць, коли я був ще студентом, до виключення з грантових проєктів чи привласнення моїх напрацювань без мого відома. Важливо підкреслити, що більшість моїх неприємних ситуацій відбулися на початку професійного шляху, ймовірно, тому що старші співробітники вважали, що їм це зійде з рук.
Ймовірно, подібні негативні епізоди трапляються рідше тепер, коли я з самого початку співпраці відкрито та чітко озвучую свої очікування щодо співавторства. Я маю можливість та готовий відмовлятися від співпраці, якщо умови не відповідають моїм вимогам.
Підозрюю, що це відображає досвід інших людей, і, ймовірно, особливо посилено проявляється для представників груп, які є недопредставленими у науці. На жаль, неприпустима поведінка, включно із сексуальними домаганнями, все ще має місце у цій галузі. Достатньо сказати, що наукова спільнота ще має пройти довгий шлях до досконалості – так само, як і суспільство в цілому.
Після спільного відкриття структури ДНК Джеймс Вотсон продовжив дослідження вірусів у Гарвардському університеті та очолив Лабораторію Колд-Спрінг-Гарбор, значно розширивши її фізичні приміщення, персонал та світову репутацію. Коли Проєкт “Геном людини” був на початковому етапі, Вотсон став очевидним вибором для його керівництва та просування. Пізніше він відійшов від проєкту після тривалої боротьби щодо можливості патентування людського геному та генів – Вотсон був рішуче проти генних патентів.
Попри весь величезний внесок, який Вотсон зробив протягом свого життя, його спадок затьмарений тривалою історією расистських та сексистських публічних висловлювань, а також постійним знеціненням Розалінд Франклін – як особисто, так і професійно. І прикро, що він і Крік вирішили не визнавати всіх, хто сприяв їхньому великому відкриттю у визначальні моменти.
