Фраза “Наука ніколи не є остаточною” перетворилася на зручне гасло для популістів, котрі прагнуть надати легітимності політично вигідним, але маргінальним науковим позиціям. У 2020 році членкиню Палати представників від Республіканської партії Ненсі Мейс, відому своїми консервативними поглядами, запитали, чи погоджується вона з тим, що зміна клімату є наслідком викидів парникових газів, спричинених людською діяльністю. Вона відповіла: “Мій опонент стверджує, що наука з цього питання є вирішеною. Але наука ніколи не є остаточною. Самі вчені вам це скажуть”. Ця цитата є яскравим прикладом того, як політики використовують відомі принципи наукового мислення для підтримки своїх політичних наративів.
У лютому сенатор Роджер Маршалл, котрий за фахом є лікарем, обстоював необхідність більшого фінансування для дослідження вже давно спростованих зв’язків між аутизмом та вакцинами, заявляючи: “Я – лікар. Наука ніколи не є остаточною. Саме це робить нас вченими”. Його заява викликала дискусії щодо ролі наукової обґрунтованості у державній політиці та медичних рекомендаціях.
Ця фраза поширилася й за океан. Коли лідера Партії реформ Великої Британії Найджела Фараджа запитали, чи мав рацію президент Дональд Трамп, поширюючи численні спростовані твердження про зв’язок між вживанням Тайленолу – популярного анальгетика, що також відомий як парацетамол – під час вагітності та аутизмом, він відповів: “Я не маю жодного уявлення”. На уточнювальне питання, чи підтримав би він “медичних експертів, які називають це небезпечною нісенітницею”, Фарадж відповів: “Коли йдеться про науку, я нікого не підтримую… бо наука ніколи не є остаточною”.
Проте проблематика полягає в тому, що в багатьох галузях – від теорії еволюції до теорії гравітації – наука є цілком усталеною. Удавати, що це не так, означає спотворювати позицію наукової спільноти. Це, звісно, не означає, що наукові позиції є вічно незмінними та не можуть бути оновлені з появою нових даних. Це радше означає, що наші поточні найкращі пояснення були достатньо перевірені, аби ми могли бути впевнені, що вони слушно описують принципи функціонування світу.
Міф про спростований консенсус
Улюблений наратив тих, хто заперечує зміну клімату, полягає в тому, що вчені у 1970-х роках передбачали “глобальне похолодання” – наближення льодовикового періоду. Це продуманий аргумент, адже якщо можна навести приклад, що абсолютно протилежна глобальному потеплінню точка зору колись була поширеною, то це, мовляв, піддає сумніву нинішній консенсус щодо кліматології.
Попри значну увагу медіа та жваві обговорення цієї ідеї, глобальне похолодання ніколи не було одностайною науковою позицією. Огляди літератури того часу свідчать, що навіть пів століття тому глобальне потепління домінувало в науковому мисленні щодо короткострокового кліматичного майбутнього Землі. Нині ж узгоджена наукова позиція полягає в тому, що зміна клімату є результатом викидів парникових газів.
Однак існують і приклади в науці, де консенсусні позиції були змінені або оновлені. Гравітація – це класичний випадок. Галілео Галілей, видатний італійський астроном та фізик XVII століття, встановив, що прискорення вільного падіння є однаковим для всіх об’єктів поблизу земної поверхні, незалежно від їхньої маси. Проте універсальну теорію гравітації ми отримали лише завдяки Ісааку Ньютону, англійському вченому, який наприкінці XVII століття сформулював закон всесвітнього тяжіння.
Теорія Ньютона об’єднала поведінку об’єктів, що падають на Землю, з рухом планет у небі. Протягом багатьох років кожне вимірювання, здавалося, підтверджувало її, і теорія набула статусу “закону”, котрому, як вважалося, природа підкоряється без винятків.
Але в міру розширення експериментів та вдосконалення приладів, межі Ньютонівського “закону” почали хитатися. При роботі з потужними гравітаційними полями, як-от поблизу чорної діри, або при розрахунках з високою точністю чи на малих астрономічних відстанях, закон Ньютона виявився недостатнім. У XX столітті загальна теорія відносності Альберта Ейнштейна – німецького фізика-теоретика, який здійснив революцію в нашому розумінні простору, часу, гравітації та Всесвіту – заповнила численні прогалини, вирішивши низку здавалося б астрономічних аномалій та описавши, як світло вигинається поблизу чорної діри.
Проте навіть релятивістська інтерпретація гравітації не є досконалою. Ми знаємо, наприклад, що вона має давати збій всередині чорної діри.
Спершу теорії Галілея, а потім Ньютона були замінені, і ми розуміємо, що теорія Ейнштейна не є правильною в кожній ситуації. Чи означає це, що ці ранні теорії є марними і не є прикладами усталеної науки? Безумовно, ні.
У тих контекстах, де ці теорії були ретельно перевірені та доведено, що вони дають правильні відповіді (з заданою точністю), вони залишаються чинними. Вони не є хибними – це просто окремі випадки більш загальних теорій, дійсні в певній сфері правомірності, в якій вони були спочатку постульовані та перевірені.
Таким же чином, що б не замінило теорію Ейнштейна, воно має включати її як окремий випадок. Приклад гравітації показує, що наукові знання можуть еволюціонувати, але при цьому вважатися усталеними в межах своєї сфери правомірності. Ми можемо вказати на інші узгоджені позиції, як-от еволюція або мікробна теорія, як на усталену науку, що з часом розширювалася та узагальнювалася.
Наукові “факти”
Існують також питання, які більшість назвала б остаточно вирішеними. Те, що Земля є круглою, а не плоскою, мабуть, є найочевиднішим. Але чи називатимемо ми це “фактом”, залежить від того, як ми визначаємо це слово. Якщо ми вимагаємо стовідсоткової впевненості, наука не може її надати. Якщо вам потрібна абсолютна впевненість, зверніться до математики, де знання будуються шляхом дедукції з аксіом – фундаментального набору початкових припущень – незалежно від навколишнього світу.
Наука ж, натомість, базуючись на доказах та індукції, може лише пропонувати зростаючу впевненість. Головне положення наукового методу – це відкритість до нових свідчень. Якщо ви вважаєте себе абсолютно впевненим, то жодні нові дані, якими б переконливими вони не були, не зможуть змінити вашу думку. Це не відповідає принципам якісної науки.
Однак, якщо ви погоджуєтеся, що наука надає докази для гіпотез, вона може запропонувати те, що ми могли б назвати незаперечними доказами – настільки міцними, що їхнє заперечення є неспроможною позицією. Повалення світогляду про не-плоску Землю вимагало б такого масштабного переосмислення того, що ми розуміємо про реальність, що зробило б це практично неможливим.
Отже, “усталена наука” не означає, що ми знаємо щось з абсолютною певністю, а те, що вагомість доказів рішуче підтримує саме таке тлумачення. Можливо, що важливіше, якщо хтось прагне змінити поточне уявлення, тягар доказу лягає на нього.
Усі наукові знання супроводжуються певною невизначеністю. Це є ознакою якісної науки. Але невизначеність не означає, що ми не можемо впевнено стверджувати, що ентропія завжди збільшується (другий закон термодинаміки), або що Земля обертається навколо Сонця.
Наука сприймає невизначеність і відкрита до перегляду, коли з’являється нова інформація, але це не означає, що ми не повинні займати певну позицію, коли докази накопичуються на одній стороні терезів. Питання, які були ретельно перевірені, все одно можна вважати вирішеними.
Відсутність стовідсоткової впевненості – це не те саме, що співвідношення 50 на 50. Визнання сумнівів – це не те саме, що представлення одностороннього питання як такого, що має дві рівноцінні сторони. Той факт, що вчені визнають невизначеність, не є підставою для відстоювання хибної рівноваги. Але саме такі помилкові позиції займають популісти, коли кажуть: “Я не маю жодного уявлення” або “Я нікого не підтримую” щодо наукових питань.
Тож, коли ви чуєте, як політик відкидає науковий консенсус фразами на кшталт “наука ніколи не є остаточною”, не плутайте його слова з аргументом на користь інтелектуальної скромності. Вони відверто намагаються підірвати незручні істини. Істини, які, безперечно, можуть еволюціонувати та ставати більш нюансованими з часом, але чиї основи достатньо міцні, щоб залишатися стійкими у своїй сфері правомірності, навіть коли структура навколо них зростає.
