Задовго до того, як Беніто Муссоліні звертається до камери і, єдиний раз за весь восьмигодинний мінісеріал Джо Райта, промовляє англійською: «Зробимо Італію знову великою», стає очевидним, чиє ім’я передувало б заголовку «Син століття», якби MUBI вирішила запустити продовження у 21 столітті. Ця фраза – прямий відсилка до відомого гасла Дональда Трампа «Make America Great Again», що стало символом його президентської кампанії. Для автора цієї статті, з його американським корінням, зв’язок між цими двома постатями, що прагнули абсолютної та беззаперечної влади, є очевидним і тривожним. Серіал «Муссоліні: Син століття» напрочуд точно відображає шлях італійського диктатора до влади, проводячи паралелі з амбіціями американського політика. Це не просто збіг, адже фашизм, як показує історія, має здатність відроджуватися в різних формах та регіонах. Проте цей потужний критичний серіал фокусується на одному конкретному «чорносорочечнику», і його фігура, на думку автора, заплямована помаранчевим кольором – ще один прозорий натяк на колишнього президента США, відомого своїм екстравагантним іміджем.
Медіа як інструмент маніпуляції та шлях до влади
Серіал майстерно показує, як Муссоліні, починаючи свою кар’єру як «журналіст», використовував пресу для поширення пропаганди, що служила його особистим інтересам, водночас люто критикуючи соціалізм. Ця стратегія маніпуляції медіа, незалежно від того, чи це друковане слово, чи телевізійний екран, залишається незмінною. Якщо Дональд Трамп використовував телебачення, щоб створити собі репутацію блискучого бізнесмена, то Муссоліні власноруч творив історії у газетах, аби просунути свій порядок денний.
Беніто Муссоліні (1883–1945) – це одна з найбільш суперечливих фігур світової історії, італійський політик, лідер Національної фашистської партії, диктатор, який правив Італією з 1922 по 1943 рік. Він є засновником фашизму – ідеології, що характеризується авторитарним націоналізмом, культом особистості, мілітаризмом та придушенням політичної опозиції. Джо Райт – видатний британський кінорежисер, відомий своїми історичними драмами, такими як «Спокута» та «Темні часи», де він майстерно відтворює атмосферу епохи та складні характери.
Далі, майже одразу, Муссоліні (якого блискуче грає Лука Марінеллі з буйною завзятістю) глузує зі свого помічника, мовляв, у того «найменші руки». Іронія в тому, що це відвертий натяк на публічні висловлювання Трампа, який також був відомий своїми коментарями щодо розміру рук. Ще за десять хвилин першого епізоду ми бачимо, як натовп фашистів жорстоко розправляється з мирною групою соціалістів. Ця моторошна сцена задає центральний конфлікт усього серіалу – протистояння між «лиходіями» та «героями». Хоча серіал був створений задовго до того, як сучасні праві медіа почали представляти певних політиків як екзистенційну загрозу, конфлікт між фашистами та соціалістами, що кидають одне в одного образи (чи, точніше, фашисти кидають гранати, а соціалісти кричать про кидання гранат), відлунює від Італії 1920-х років до політичних суперечок 2020-х, підкреслюючи незмінність цих протиріч.
Соціалізм – це суспільно-економічна та політична ідеологія, що виступає за колективну або державну власність на засоби виробництва та розподіл ресурсів для досягнення соціальної рівності. Історично він є антиподом фашизму, який пропагує авторитарний націоналізм і корпоративізм.
Парадокси фашизму: “Все і протилежність всьому”
Цікаво, що Муссоліні сам колись був соціалістом і навіть керував їхньою офіційною газетою, доки його не вигнали за мілітаристські погляди, після чого він переорієнтувався на фашизм. Пояснюючи це (знову ж таки, звертаючись прямо до камери), Муссоліні описує фашизм як рух суперечностей: «Ми не партія, – каже він, – ми антипартія». Фашисти не займаються політикою, бо вони «антиполітика», і те саме стосується виборів, монархії та церкви. «Фашизм – це все, – заявляє Муссоліні, – і протилежність всьому».
Така жорстока прихильність до перемоги без змісту є основою руху Муссоліні. «Наша єдина доктрина – це дія», – стверджує він. Не дивно, що він послідовно зраджує кожній зі своїх опозиційних позицій, аби піднятися кар’єрними сходами. Антиполітика? Не тоді, коли трохи політиканства приносить йому більше влади. Антивибори? Не тоді, коли він може їх виграти (демократичним чи іншим шляхом). Антимонархія? Не тоді, коли є шанс стати королем. Антицерква? Хто такий Бог для людини, як Муссоліні, крім ще одного впливу, який потрібно підпорядкувати його команді?
Якщо все це не викликає у вас асоціацій з Дональдом Трампом, то, по-перше, вам можна лише позаздрити, а по-друге, вітаємо з нещодавнім виходом з інформаційного вакууму. Мінісеріал Райта – це люта гарячкова мрія, що з’єднує минуле із сьогоденням. Події охоплюють трохи більше п’яти років життя Муссоліні, закінчуючись безпосередньо перед початком його багаторічної диктатури, але вони все одно показують ключові моменти, такі як його Марш на Рим (коли Муссоліні закликав до «повстання» замість виборів), проникнення фашистської партії в парламент («Вони думають, що приручили нас, але вони лише легалізували нас»), а також численні сцени, що демонструють жорстоке ставлення Муссоліні до жінок. Зокрема, показують, як він ґвалтує співробітницю газети, а його дружина Ракеле хвалиться, що їхній перший раз був «насильницьким».
Марш на Рим – це організований Муссоліні та його фашистськими загонами, так званими «чорносорочечниками», похід на столицю Італії в жовтні 1922 року. Ця подія призвела до падіння ліберального уряду і передачі влади Муссоліні, відкривши шлях до встановлення диктатури.
Режисерська майстерність та гра актора
Райт майстерно передає енергію цього божевільного через свою фірмову кінетичність. Ми бачимо задні проєкції старих кінохронік на тлі чорно-білих кадрів акторського складу; ірисові кадри, що підкреслюють ізолююче, непоправне его Муссоліні або ж демонструють тимчасове полегшення через натовпи його прихильників; розкішні вечірки, мітинги та сутички, наповнені безліччю статистів і розміщені в тінистих, палацових просторах; і, звичайно, безліч розширених трекінгових кадрів.
У центрі всього цього – Лука Марінеллі, дворазовий володар нагороди «Найкращий актор» Венеціанського кінофестивалю за ролі у фільмах «Не будь злим» та «Мартін Іден». Джо Райт назвав його «одним із найбільших акторів свого покоління, якщо не найвидатнішим». Його потужні промови часто зняті з низького ракурсу, позиціонуючи глядача як зачаровану аудиторію першого ряду Муссоліні. Проте такі формальні прийоми значною мірою зайві, коли йдеться про усвідомлення ваги персонажа. Від вимови до інтонації, від жестикуляції до каденції, він точно передає рушійний ритм сцен Райта (написаних у співавторстві зі Стефано Бісесом та Давіде Серіно) і привертає вашу увагу, не возвеличуючи Муссоліні понад того опортуністичного, жалюгідного чоловічка, яким він був. Виступ Марінеллі виважений, навіть коли його персонаж пихатий і зухвалий.
Венеціанський кінофестиваль (Mostra Internazionale d’Arte Cinematografica della Biennale di Venezia) – найстаріший у світі кінофестиваль, заснований у 1932 році. Він є одним з найпрестижніших та найвпливовіших у світовій кіноіндустрії, поряд із Каннським та Берлінським фестивалями.
Обмеженість перспективи та інертність характеру
Проте «Муссоліні: Син століття» дещо не дотягує у показі чогось поза межами точки зору самого Муссоліні. Ми настільки тісно пов’язані з перспективою центрального персонажа – він майже в кожній сцені, він сам розповідає свою історію, і він, за задумом, поглинає весь кисень – що неможливо побачити його таким, яким його мала бачити публіка тоді. Він говорить про «магічні трюки» для парламенту та пролетаріату, але ми одночасно занадто далеко від глядачів, щоб оцінити ілюзію, і занадто близько до фокусника, щоб бачити щось, крім брехуна.
Серіал також стикається з поширеною проблемою інших історій про Трампа, коли йдеться про розтин психіки, позбавленої принципів і сенсу. «Ми, фашисти, не маємо заздалегідь визначених ідей», – каже Муссоліні незабаром після того, як визначає фашизм як «протилежність всьому». Будувати довгу біографію на особі, чия вся ідентичність зводиться до здобуття влади, не створює динамічного портрета; це простий портрет, і «Син століття» чудово це визнає. Саме це робить фашистів такими небезпечними, зрештою – вони ні в що не вірять, що робить їх одночасно непередбачуваними та безжальними, – але це не сприяє створенню багатошарового, розвиваючого наративу.
Муссоліні готовий говорити та робити будь-що, щоб просувати свій особистий порядок денний, який зводиться до накопичення влади. У ньому немає нічого іншого – лише пишномовство і жодної суті – і якою б чесною не була ця характеристика, вона є драматично інертною. Хоча режисура Райта влучно передає бомбастичну яскравість Муссоліні, коли сюжет крок за кроком відтворює історичні моменти, історія, пов’язана з ними, може здаватися повторюваною, знайомою і порожньою.
У результаті ми отримуємо восьмигодинний серіал з емоційним впливом перегляду новин. Повідомлення цінне і нагальне – ніхто не заперечує необхідності виявляти нацистів, щоб Індіана Джонс міг негайно дати їм по зубах (образно кажучи), – але оформлення цього повідомлення мало що робить для поглиблення нашого розуміння чи оцінки антифашистського руху. Муссоліні був Трампом до Трампа, а Трамп – сучасний Муссоліні. Гаразд. Тут немає суперечок. А що ще ви можете запропонувати?
