Потреба дійсно є рушійною силою прогресу, адже вона спонукає людей шукати рішення та створювати винаходи, часто у найнесподіваніших обставинах. Яскравим прикладом є космічна програма, яка подарувала світові безліч інновацій від NASA, включно з пінополіуретаном з ефектом пам’яті, бездротовими інструментами та камерами для мобільних телефонів. Однак, війни, безперечно, були одними з найвагоміших стимулів для розвитку технологій. Перша світова війна дала нам вогнемети, мобільні рентгенівські апарати та системи управління повітряним рухом, тоді як Друга світова війна породила такі повсякденні речі, як застібки-блискавки, наручні годинники, метод Пілатеса, паперові хустинки Kleenex і, звісно, суперклей.
Однак, як би дивно це не звучало, потужний адгезив, відомий сьогодні як суперклей, спочатку мав зовсім інше призначення. Під час Другої світової війни команда вчених американської компанії Eastman Kodak, що відома у всьому світі як піонер у галузі фотографії та візуалізації, працювала під керівництвом доктора Гаррі Кувера. Їхнім завданням було розробити оптично прозорий пластик для прицілів вогнепальної зброї, використовуючи акрилатні мономери. Участь Eastman Kodak у цьому проєкті не була випадковою, адже раніше компанія вже проєктувала лінзи для прицілів винищувачів Першої світової війни.
Саме під час цих досліджень вчені випадково відкрили ціаноакрилати. На жаль, через тонкий шар вологи, який є практично на кожному об’єкті, з цією речовиною було вкрай важко працювати. Волога викликала полімеризацію хімічної сполуки, змушуючи її прилипати майже до всього, чого вона торкалася. (Полімеризація — це хімічна реакція, у результаті якої дрібні молекули (мономери) з’єднуються в довгі ланцюги, утворюючи полімер, що й забезпечує адгезивні властивості). Кувер та його команда відкинули липку субстанцію і замість неї використали скло для виготовлення десятків тисяч прицілів. На деякий час про ціаноакрилати забули.
Це дивовижно, це міцно, і воно склеює намертво щоразу!
У 1951 році доктора Кувера перевели до дослідницьких лабораторій Kodak у Кінгспорті, штат Теннессі, індустріальному центрі США. Там йому доручили очолити команду, завданням якої було “знайти більш міцний, термостійкий акрилатний полімер для ліхтарів реактивних літаків”. Один з членів команди, доктор Фред Джойнер, наніс тонкий шар етилціаноакрилату між призмами рефрактометра (приладу для вимірювання показника заломлення світла, що використовується в оптиці та хімії) для перевірки його показника заломлення. Однак він швидко виявив, що не може їх розділити, по суті, зіпсувавши обладнання вартістю 700 доларів.
За словами Кувера, тоді він усвідомив, що вони мають унікальний клей, який не потребує ні тепла, ні тиску для склеювання. Це стало можливим завдяки повсюдній присутності вологи на всіх об’єктах, яка і є справжнім каталізатором полімеризації. Після подальших випробувань, які довели, що він щоразу намертво склеює предмети, Кувер подав патент (номер 2,768,109) на “Композиції адгезивів на основі альфа-ціаноакрилату, що каталізуються спиртом” у 1954 році. Протягом наступних чотирьох років вони доопрацьовували його для комерціалізації, і в 1958 році Kodak продала його під назвою “Eastman 910”. Проте саме відкриття ціаноакрилатів під час Другої світової війни призвело до появи того, що згодом стало загальновідомим як суперклей – сімейство адгезивів, що відзначаються швидким та міцним зв’язком, здатних навіть герметизувати тріщини у лобовому склі.
Під час В’єтнамської війни військові хірурги виявили, що розпилення ціаноакрилатів на відкриті рани миттєво зупиняє кровотечу, надаючи солдатам дорогоцінний час для транспортування до медичних закладів для подальшого лікування, таким чином рятуючи безліч життів. Згодом Управління з контролю за продуктами та ліками США (FDA), що відповідає за регулювання харчових продуктів, медикаментів та косметики, схвалило ціаноакрилати для певних медичних цілей. Доктор Кувер отримав понад 460 патентів і навіть знявся у телевізійній рекламі свого продукту. Після виходу на пенсію з Eastman Kodak з посади віцепрезидента він заснував власну консалтингову фірму, а у 1985 році став президентом корпорації Loctite, ще одного провідного виробника клеїв. Його спадщина виходить далеко за межі суперклею, підкреслюючи його винятковий внесок у науку та промисловість.
