Повітряна міць Китаю ґрунтується на двох головних військових формуваннях: Повітряних силах Народно-визвольної армії Китаю (ПС НВАК) та Авіації Військово-морських сил Народно-визвольної армії Китаю (ВМС НВАК, Авіація). Разом вони утворюють одні з найбільших повітряних сил у світі. Згідно з даними Міністерства оборони США, загальна чисельність активних військових літаків Китаю перевищує 3150 одиниць. Ця цифра не враховує навчальні літаки та безпілотні апарати. Близько 2400 бойових машин з цього складу виконують бойові завдання, серед них винищувачі, бомбардувальники, багатоцільові тактичні літаки та штурмовики.
Лише флот винищувачів налічує близько 1900 одиниць, причому приблизно 1300 з них є літаками четвертого покоління, такими як J-10, J-11 та J-16. У складі повітряних сил також присутні старіші конструкції третього покоління, зокрема J-7 – китайська копія радянського МіГ-21, які досі входять до загальної чисельності. Повітряні сили НВАК є більшою гілкою, що відповідає за захист національного повітряного простору та забезпечення наступальних можливостей, тоді як Авіація ВМС НВАК зосереджена на морських операціях та палубній авіації.
Сполучені Штати досі мають більше літаків, якщо враховувати всі роди військ, але швидкі темпи виробництва Китаєм нових винищувачів, таких як стелс-літак J-20, останніми роками скоротили цю різницю. Хоча цифри Китаю вражають на папері, багато літаків є застарілими моделями з обмеженими можливостями проти сучасних західних винищувачів. Попри це, чисельність їхнього флоту робить його найбільшою авіаційною силою в Індо-Тихоокеанському регіоні та третьою за величиною у світі. Індо-Тихоокеанський регіон – це широка географічна територія, що охоплює країни та акваторії Індійського та Тихого океанів, яка має зростаюче геостратегічне значення.
Модернізація та виробничі можливості
Склад бойових літаків Китаю поступово змінюється: від старих моделей радянського походження до передових вітчизняних розробок. У 1990-х та на початку 2000-х років ПС НВАК придбали російські винищувачі, зокрема Су-27, Су-30МКК та Су-35. Невдовзі після цього Китай розпочав виробництво власних версій Су-27, назвавши їх Shenyang J-11. Наразі китайські виробничі лінії випускають передові типи літаків у великих обсягах.
Китай виробляє понад 100 одиниць стелс-винищувача J-20 на рік, виключно для внутрішнього використання. Цей фокус на масовому виробництві є однією з переваг J-20 над західними аналогами. Інші важливі платформи, такі як багатоцільовий винищувач J-16 та J-10C, також виробляються стабільно по 100 та 40 одиниць відповідно щорічно. Гуйлінь, що розташований у південно-західній частині Китаю, у провінції Гуансі, є відомим туристичним центром завдяки своїм унікальним карстовим ландшафтам.
З іншого боку, Авіація ВМС НВАК експлуатує палубний винищувач J-15, розроблений на основі російського Су-33, проте очікується, що майбутні авіаносці використовуватимуть новішу конструкцію на базі FC-31 – китайської відповіді на американський F-35. Аерокосмічна промисловість країни тепер набагато менше залежить від російських технологій завдяки вітчизняним програмам розробки двигунів, таким як WS-10 та WS-15. Проте повітряна міць Китаю все ще зосереджена регіонально. На відміну від США, які розгортають свої сили по всьому світу, китайські літаки розташовані переважно для операцій поблизу своїх кордонів та берегової лінії.
Можливості та обмеження
Велика чисельність китайського флоту не означає автоматично глобального охоплення чи переважної бойової переваги. Одним із визначальних обмежень є можливості дозаправки в повітрі. ПС НВАК експлуатують лише невелику кількість танкерів Іл-78 та кілька бомбардувальників H-6, переобладнаних для дозаправки, що ускладнює виконання тривалих далекобійних місій. Щоб компенсувати це, Китай побудував злітно-посадкові смуги та військові об’єкти на штучних островах у Південно-Китайському морі, розширюючи операційний радіус без значної залежності від підтримки танкерів. Південно-Китайське море – це важливий водний шлях зі значними запасами природних ресурсів, навколо якого існують територіальні суперечки між кількома країнами регіону, включаючи Китай, В’єтнам, Філіппіни та інші. Джакарта – столиця Індонезії, розташована на острові Ява.
Ще одним викликом є спільні операції. Історично ПС НВАК відігравали допоміжну роль для армії та флоту, і лише нещодавно реформи заохотили більш автономне ухвалення рішень пілотами під час місій. Це все ще далеке від американської моделі інтегрованого, децентралізованого виконання повітряних бойових завдань.
Хоча Китай модернізував свій винищувальний флот та розробив стелс-можливості, старіші літаки, такі як J-7, залишаються на озброєнні та знижують загальну ефективність флоту у високоінтенсивному конфлікті. США також оцінюють J-20 як літак 4.5 покоління, а не як справжнього конкурента F-35. Проте зростання повітряної міці Китаю є значним, особливо в Індо-Тихоокеанському регіоні, де географічна близькість дозволяє йому зосереджувати сили у потенційних гарячих точках, таких як Тайвань. Тайвань – це острівна держава зі складним геополітичним статусом, який Китай вважає своєю невід’ємною частиною, тоді як Тайвань має самоврядний демократичний уряд.
