Роман «П’ять поглядів на весняний вогонь» українського письменника Олега Полякова продовжує традицію нової «химерної» прози, яку автор започаткував у своїх попередніх творах.
Це розповідь про благородні українські серця, що сповнені великої любові до світу і скромності щодо себе. Про таких людей ніколи не згадають соціальні мережі, й у цьому полягає роздвоєність (іронія? загадка? примха?) нашого світу, оскільки їхні імена вже записані на небесних скрижалях.
Ось вони, п’ятеро, сидять біля багаття, чаркуються, усміхаються, танцюють, а нам годі зрозуміти, що насправді зібрало їх тут – випадок, чиясь воля чи доля? Цю загадку ще доведеться розплутати, пройшовши з кожним із героїв через його непросте життя – з втратами й ранами, розчаруванням і надією, благородством і любов’ю. Врешті п’ять різних історій сплетуться в один сюжет – шорсткий, правдивий і магічний, з присмаком гіркого тютюну і щемкої ніжності.
Ця книжка доводить, що центр Землі – поняття зовсім не географічне, а винятково духовне, і що одного весняного вітряного дня він цілком може переміститися в провінційне містечко на Сході України.
Публікуємо уривок з книги Олега Полякова «П’ять поглядів на весняний вогонь», яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Придбати роман можна за посиланням. Дизайн обкладинки розробила Богдана Давидюк.
Юрко-Фантомас
А зараз настав час повідати історію 50-річного Юрка-Фантомаса, який єдиний із компанії біля багаття народився на Кірпічному і прожив там перші двадцять років. Протягом цілого свого земного життя Юрко був сором’язливий і мовчазний, тому справедливо буде, якщо ми зараз надамо йому слово – нехай нарешті трішки виговориться.
годинник, що спинився, завжди проходить свою мить точності.
М. Павич,
«пейзаж, намальований чаєм»
Скільки себе пам’ятаю, всі мене називали Фантомасом: мама, тато, сестра Лізка й усі родичі-знайомі. І навіть ті люди, котрих я вперше бачив, звідкілясь знали це моє прізвисько, наче його в мене на лобі написано. Спочатку це збивало мене з пантелику, та насправді ніякої загадки тут немає: річ у тому, що значно більше людей знає про існування певної особи, ніж вона собі уявляє. Згадайте, як ви, бувало, виїжджали до цирку чи на Озерку в Дніпро – і раптом серед натовпу відчували чийсь теплий погляд. То були очі вашого земляка-павлоградця, котрого ви раніше, можливо, раз чи два бачили мигцем в універмазі чи в черзі на рентген у поліклініці.
Перше моє враження про світ – це золотавий серпантин, після ранішніх бігуді, маминого волосся на моїй щоці; друге враження – мамині губи, складені майже ідеальною трубочкою, хіба що верхня губа трішки випинається догори: вуста народжують продувний звук «Ф». Звісно, за ним із маминого рота витікали й інші звуки, проте в моїй дитячій свідомості чомусь відбився саме «Ф» – може, через те, що саме так складаються губи мам, коли обвіюють нас лагідним вітерцем у спеку, дмухають на залишену пирієм ранку на пальці чи просто гасять сірник у кухні.
У слові «Фантомас» аж вісім букв – погодьтеся, забагато для бездумного механічного промовляння, а саме так ми і звертаємось одне до одного. Тож немає нічого дивного, що в різні часи моє прізвисько для зручності по-різному скорочували й видозмінювали. Мене кликали «Фа», «Фан», «Фант», «Фанта» (коли в магазинах з’явився цей неймовірний напій, що народжував у носі мініатюрні апельсинки, які за мить вибухали) чи «Фантик».
Мою долю було визначено 3 липня 1967 року, коли в усіх кінотеатрах величезної країни почали демонструвати французький фільм «Фантомас». Мені на той час ледве виповнилося два роки, та мама з татом не лише не проґавили жодного фантомасного сеансу в Павлограді, а й не раз їздили, ганяючись за фільмом, у Дніпро, Новомосковськ і Тернівку. Я був постійно з ними.
Огрядні тітоньки-контролерки витріщали очі й бурхливо протестували проти відвідин кіносеансів молодою жінкою з немовлям, але мама їм по-змовницьки підморгувала й шепотіла на вушко, що я син самого Фантомаса: хіба не видно? – і невже в них таке кам’яне серце, щоби не пустити малюка подивитися на тата? Ця техніка діяла майже безвідмовно, і, поки контролерки оцінювали в голові ступінь маминої шизи, вона встигала зайняти місце в кінозалі й застромити мені цицьку в рота.
Якщо ж контролерки були недонаділені не лише фантазією, а й елементарним почуттям гумору, тоді мама брала розгін і штурмувала кінотеатр, використовуючи мене замість тарана. Її щедро нафарбовані губи, здавалося, могли будь-якої миті спалахнути справжнім вогнем!
Якщо й це не допомагало, тоді тато ховав мене біля кінотеатру у велику торбу, з якої для маскування стирчали петрушка, кріп, молода цибуля, і таким робом я все одно нелегально потрапляв на кіносеанси.
Батьки часто згадували, що я з неприхованою цікавістю споглядав дитячими круглими очиськами за перипетіями сюжету «Фантомаса», жодного разу не розрюмсався, не зіпсував пелюшок, а в потрібних місцях навіть заходився сміхом разом із глядачами.
Мама з татом подивилися першого «Фантомаса» близько сорока разів (другого і третього – не набагато менше) і знали фільм майже напам’ять. Вони могли годинами розмовляти між собою, послуговуючись винятково цитатами з фільму, і їм цього цілком вистачало для повного порозуміння. Домовляючись про похід до знайомих чи до родичів на якесь свято, вони казали їм: «Фантомас скоро прийде до вас» – і це означало найвищий ступінь схвалення цієї гостини.
А найвідоміша фантомасівська фраза могла прозвучати в нашій сім’ї в найнесподіваніших ситуаціях. Згадую, як мама навшпиньках підкрадається до холодильника, відчиняє дверцята, потому морозилку.
– Мені треба труп! – урочисто оголошує вона, витягаючи за ноги курку з морозилки.
А ось тато в трусах і в майці дивиться по телевізору довгоочікуваний боксерський поєдинок, цмулячи з бокала пиво.
– Мені треба труп! – потирає він руки, коли кубинський боксер падає на ринг.
А одного разу, залишившись непоміченим, я випадково почув ці самі слова (з грайливими воркітливими інтонаціями), коли хтось із батьків схиляв іншого до любощів.
Не знаю, чи пов’язано це з тим, що я зі самих пелюшок наскрізь просякнув образом Фантомаса, чи з якимось генетичним збігом (а радше йдеться про обидва чинники), проте й зовні я неабияк був схожий на кіношного героя Жана Маре. Така сама яйцеподібна форма голови, довга пряма лінія губ, не по-дитячому масивна нижня щелепа, великі виразні очі, злегка притиснуті до голови кінчики вух. Ну і найголовніше – таке ріденьке та безбарвне волоссячко, що його наявність можна було вважати суто умовною (ближче до тридцяти я стану цілковито голомозим).
Щойно я з’являвся на людях, одразу лунали глузливо-поблажливі вигуки:
– До нас завітав сам Фантомас, ах‑ха-ха!
Хоча це й було образливо (а часом – дуже), я цілком розумів кірпічан: замість невловного харизматичного злочинця-генія, що цинічно збиткується з цілого світу, вони бачили його жалюгідну подобу, фактично ідеальну пародію. Варто було жбурнути в мене фантиком від барбариски, щоби на моїх очах виступили сльози. З мене сміялися не лише однолітки і старші діти, а й усіляка шантрапа, що ледве навчилася розмовляти.
І ця мука тривала не місяць і не рік…
Найбільше ж мені дошкуляла думка, що, якби я трапився на шляху справжньому Фантомасові з фільму, він би навіть не помітив мене, не затримав на мені погляду, а мимохіть розтоптав би, як те буває з равликом чи зі жуком-солдатиком, коли вони необачно переповзають через стежку.
